Я пробув у чохлі техноніндзя всього кілька годин — сім годин сорок дві хвилини, як повідомляло часове табло, вбудоване у верхній лівий кут мого поля зору, — але звичних побічних ефектів завантаження не було. Я взяв однією смаглявою рукою, витонченою, як у митця, пляшку з віскі, і проста гра м’язів і кістки осяяла мене зсередини радістю. Нейрохімічна система «Хумало» постійно гуділа на межі сприйняття, неначе стиха наспівуючи щось про безліч речей, які це тіло може зробити будь-якої миті. Я ніколи не носив нічого подібного, навіть під час служби в Корпусі посланців.
Я згадав слова Заріза й подумки похитав головою. Якщо ООН вважає, що зможе накласти на це десятирічне колоніальне ембарго, то вона живе в іншому світі.
— Не знаю, як воно тобі, — сказав він, — але це з біса дивно.
— Ану розкажи, — я наповнив собі келих і простягнув пляшку. Він похитав головою. Я повернувся до віконної полиці й сів, притулившись спиною до скла.
— Як, блін, це витримував Кадмін? Ортеґа каже, що він весь час працював із самим собою.
— Гадаю, з часом звикаєш до чого завгодно. А ще Кадмін, щоб його, був притрушений.
— Ага, а ми не притрушені?
Я знизав плечима.
— У нас не було вибору. Ну, крім того, щоб відступитися. Хіба це було би краще?
— Це в тебе треба спитати. Це ж ти маєш піти на Канаґаву. Я тут звичайна повія. До речі, я не думаю, що Ортеґа дуже вже зраділа цій частині домовленості. Ну, тобто, вона вже була спантеличена, але зараз…
— Вона спантеличена! А як, на твою думку, почуваюся я?
— Я знаю, як ти почуваєшся, ідіоте. Я — це ти.
— Справді? — я надпив своє віскі і змахнув келихом. — Скільки часу, по-твоєму, мине, перш ніж ми перестанемо бути геть однаковими людьми?
Він знизав плечима.
— Ти — це те, що ти пам’ятаєш. Зараз у нас усього сім-вісім годин окремішнього сприйняття. Не може ж бути, щоб це вже справило великий вплив?
— На сорок з гаком років пам’яті? Мабуть, ні. А особистість формують ранні враження.
— Авжеж, так кажуть. І, якщо ми вже про це заговорили, скажи мені ось що. Як ти ставишся, тобто як ми ставимося до того, що Клаптевик мертвий?
Я збентежено посунувся.
— Ми мусимо про це поговорити?
— Ми мусимо говорити про що-небудь. Ми сидітимемо тут разом до завтрашнього вечора…
— Можеш вийти, якщо хочеш. До речі, — я різко тицьнув великим пальцем угору, в бік даху, — я можу вибратися звідси так, як прибув.
— Ти справді не надто хочеш про це говорити, еге ж?
— Це було не так тяжко.
Принаймні це була правда. Початкова версія плану вимагала, щоб моя ніндзя-копія залишалась у квартирі Ортеґи, аж поки копія-Райкер не зникне разом із Міріам Банкрофт. Потім мені спало на думку, що для атаки на «Голову у хмарах» нам буде потрібно співпрацювати з «Гендріксом» і що моя ніндзя-копія ніяк не зможе довести свою особистість готелю — хіба що ми вдамося до сканування у сховищі. Виглядало на те, що краще буде, якщо копія-Райкер відрекомендує ніндзя, перш ніж поїхати з Міріам Банкрофт. Оскільки копія-Райкер і досі, без сумніву, перебувала під наглядом принаймні з боку Трепп, виглядало на те, що зайти у парадні двері «Гендрікса» разом — дуже погана ідея. Я позичив у Баутісти грав-тримач і стелс-костюм, а тоді, якраз перед початком світанку, прослизнув між одиноким висотним транспортом і спустився на накритий виступ на сорок другому поверсі. «Гендрікс» на той час уже знав про моє прибуття від копії-Райкера і впустив мене крізь вентиляційний канал.
Із нейрохімією «Хумало» це було майже так просто, як увійти в парадні двері.
— Послухай, — сказала копія-Райкер. — Я — це ти. Я знаю все, що ти знаєш. Яка шкода в тому, щоби про це говорити?
— Якщо ти знаєш усе, що я знаю, то навіщо про це говорити?
— Інколи це допомагає конкретизувати щось. Навіть спілкуючись про це з кимось іншим, ти зазвичай говориш до самого себе. Співрозмовник просто надає можливість висловитися. А ти це проговорюєш.
Я зітхнув.
— Не знаю. Я поховав усю цю хрінь щодо тата вже давно, це давно померло.
— Так, авжеж.
— Я серйозно.
— Ні, — він тицьнув у мене пальцем так, як я показав на Банкрофта, коли він не забажав сприймати факти від мене на балконі Сантач-Гауса. — Ти сам собі брешеш. Згадай того сутенера, якого ми зустріли в кальянній Ласло за рік до вступу до «Одинадцяти друзів Шьонаґона». Того, якого ми мало не вбили, перш ніж нас із нього стягнули.