— Це була лише хімія. Ми обдовбалися тетраметом, вимахуючись через ту історію з «Одинадцятьма». Блін, та нам було всього шістнадцять.
— Маячня. Ми зробили це, бо він був схожий на тата.
— Можливо.
— Та точно. А наступні півтора десятиліття ми з тієї самої причини вбивали представників влади.
— Ой, бляха-муха, та дай мені перепочити! Ті півтора десятиліття ми вбивали всіх, хто заважав. Це була армія, ми заробляли цим на життя. Та й відколи, зрештою, сутенер — це представник влади?
— Гаразд, можливо, ми п’ятнадцять років убивали сутенерів. Користувачів. Можливо, це була відплата.
— Він ніколи не торгував маминим тілом. — Ти впевнений? А чому від історії Елізабет Елліотт ми спалахнули, як срана тактична боєголовка? Звідки в цьому розслідуванні акцент на будинках розпусти?
— Просто, — сказав я, випивши трохи, на один палець, віскі, — це від початку було головною темою цього розслідування. Ми зацікавились історією Елліотт, тому що це здавалося правильним. Інтуїція посланців. Те, як Банкрофт поводився з дружиною…
— О, Міріам Банкрофт. А ось іще один цілий диск, який можна покрутити.
— Стули пельку. Елліотт була офігезною відправною точкою. Ми б не дійшли до «Голови у хмарах» без тієї подорожі до біокабінок Джеррі.
— А-а-а-а, — він з відразою змахнув рукою й вихилив свій келих. — Вір у що завгодно. Я кажу, що Клаптевик був уособленням тата, бо ми не могли витримати надто близького знайомства з правдою, і саме тому ми психанули, коли вперше побачили складений конструкт у віртуалі. Ти ж це пам’ятаєш? Отой рекреакційний будинок на Адорасьйон. Після тієї маленької вистави нас тиждень мучили люті сни. Ми прокидалися з клаптями подушки в тебе на руках. Нас через це відправили у психіатричку.
Я роздратовано змахнув рукою.
— Так, я пам’ятаю. Я пам’ятаю, що до втрати пульсу злякався Клаптевика, а не тата. Пам’ятаю, що почувався так само, коли ми зустріли Кадміна у віртуалі.
— А тепер він мертвий? Як ми почуваємося тепер?
— Я нічого не відчуваю.
Він знову показав на мене.
— Це відмазка.
— Це не відмазка. Цей гівнюк став на моєму шляху, він загрожував мені, а тепер він мертвий. Кінець зв’язку.
— А ти хіба не пам’ятаєш, як тобі загрожував хтось інший? Може, тоді, як ти був малий?
— Я більше про це не говоритиму, — я потягнувся до пляшки та знову наповнив келих. — Обери якусь іншу тему. Як щодо Ортеґи? Які твої думки з цього приводу?
— Ти збираєшся випити всю пляшку?
— А ти хочеш трохи випити?
— Ні.
Я розвів руками.
— То яке тобі діло?
— Ти намагаєшся напитися?
— Звичайно. Якщо вже мені треба поговорити з собою, то я не розумію, чому це слід робити на тверезу голову. То розкажи мені про Ортеґу.
— Я не хочу говорити на цю тему.
— Чому? — розважливо спитав я. — Пам’ятай: треба про щось говорити. Що не так з Ортеґою?
— Не так із нею те, що у нас до неї різні почуття. Ти вже не в чохлі Райкера.
— Це не…
— Так, саме це. Наші з Ортеґою стосунки суто тілесні. Ні на що інше часу не вистачило. Тому ти такий радий поговорити про неї зараз. У цьому чохлі тобі залишається тільки якась невизначена ностальгія за тією яхтою та купка коротеньких спогадів на додачу. В хімічному плані з тобою вже нічого не відбувається.
Я спробував знайти якісь слова і несподівано не здобувся на жодне. Раптово виявлена відмінність сіла між нами, наче третій, непроханий гість у кімнаті.
Копія-Райкер порилася в кишенях і витягнула цигарки Ортеґи. Пачка вже майже сплющилася. Він витягнув одну цигарку, скрушно на неї поглянув і засунув до рота. Я постарався утриматися від несхвалення в погляді.
— Остання, — сказав він і торкнувся її наліпкою запалювання.
— У готелі, мабуть, є ще.
— Так, — він пихнув димом, і я усвідомив, що майже заздрю його залежності. — Знаєш, є одна тема, яку ми зараз маємо обговорювати.
— Яка саме?
Втім, я вже знав. Ми обидва знали.
— Хочеш, щоб я сказав це вголос? Гаразд, — він знову затягнувся цигаркою і дещо напружено знизав плечима. — Ми мусимо вирішити, кого з нас буде знищено, коли все це закінчиться. А позаяк наше індивідуальне прагнення до виживання сильнішає з кожною хвилиною, нам потрібно вирішити швидко.
— Як?
— Не знаю. Що б ти волів пам’ятати? Перемогу над Кавахарою? Чи куні для Міріам Банкрофт? — він саркастично всміхнувся. — Гадаю, це непорівнювані речі.
— Слухай, ти ж говориш не про якесь там качання на пляжі. Це — секс із кількома копіями. Це — чи не єдине по-справжньому незаконне задоволення сьогодні. Хай там як, Айрін Елліотт сказала, що ми б могли зробити трансплантат пам’яті та зберегти обидва масиви досвіду.