— Їх ніколи не ловлять?
— По-різному буває, — Ортеґа опустила катер на берег озера неподалік від найближчих булькобудів. — За нинішніх обставин ці люди забезпечують роботу старих орбіталок. Без них комусь би довелося платити за зняття з експлуатації, а це недешево. Поки вони займаються дрібницями, цим ніхто не переймається. У відділу тяжких порушень є крупніші злочинці, дрібота його не цікавить. Ти йдеш?
Я виліз, і ми пішли вздовж берега до табору. З повітря здавалося, що цьому місцю властива певна структурна однорідність, але тепер я бачив, що всі булькобуди прикрашено барвистими малюнками чи абстрактними орнаментами. Однакових малюнків не було, хоча в кількох булькобудах, які ми минули, я впізнав роботу одного митця. До того ж дуже багато будів були оснащені навісами над ґанками, а подекуди — надійнішими прибудовами з колод. На мотузках між будівлями висів одяг, і довкола бігала радісна забрьохана малеча.
Охоронець табору зустрів нас у першому кільці будів. Він був понад два метри на зріст, носив робочі чоботи на пласкій підошві, а важив, мабуть, як два мої тодішні «я» разом узяті. Під вільним сірим комбінезоном я помітив бойову стійку. Його очі мали дивний червоний колір, а з його скронь виростали короткі роги. Його обличчя під рогами було пошрамоване та старе. Цей ефект дивовижним чином компенсувала мала дитина, яку він тримав лівою рукою.
Він кивнув мені.
— Це ти Андерсон?
— Так. Це Крістін Ортеґа.
Мене здивувало те, як нецікаво це ім’я раптом прозвучало для мене. Без феромонного інтерфейсу Райкера у мене залишилося хіба що неясне усвідомлення того, що жінка біля мене відзначається надзвичайною привабливістю — худорлявою, самодостатньою, приблизно як у Вірджинії Відаури.
Це, та ще мої спогади.
Я замислився, чи не відчуває вона те саме.
— Коп, так? — голос колишнього борця-почвари не переповнювався теплом, але й не звучав надто ворожо.
— Зараз — ні, — твердо промовив я. — Айрін тут?
— Так, — він переклав дитину на іншу руку й показав. — Буд із зірочками. Вона чекає на вас.
Поки він говорив, із тієї-таки споруди вийшла Айрін Елліотт. Рогатий гмикнув і повів нас туди; дорогою за ним потягнувся невеличкий шлейф дітлахів. Елліотт стежила за нашим наближенням, тримаючи руки в кишенях. Вона, як і колишній борець, була в чоботях і комбінезоні, з сірістю яких неймовірно контрастував ядучо-яскравий райдужний обруч на голові.
— Твої відвідувачі, — сказав рогатий. — Ти не проти?
Елліотт спокійно кивнула, а він завагався ще на секунду, знизав плечима й побрів геть разом з дітьми. Елліотт провела його поглядом, а тоді знову повернулася до нас.
— Краще заходьте всередину, — сказала вона.
Корисний простір усередині булькобуду було розділено дерев’яними перегородками та тканими килимками, що звисали з почеплених у пластиковому куполі дротів. Стіни теж були вкриті малюнками, судячи з вигляду, здебільшого створеними дітьми табору. Елліотт привела нас до м’яко освітленого приміщення з кріслами-мішками та побитим терміналом доступу на шарнірній консолі, прикріпленій епоксидною смолою до стіни бульки. Виглядало на те, що Елліотт добре пристосувалася до чохла, і рухалася вона плавно та без сорому за себе. Я вже помітив прогрес на борту «Панамської троянди» рано вранці, але тут він був очевидніший. Вона легко опустилася в одне з крісел і задумливо поглянула на мене.
— Там, усередині ви — як я розумію, Андерсон?
Я нахилив голову.
— Не скажете мені, чому?
Я сів навпроти неї.
— Це залежить від вас, Айрін. Ви в ділі чи ні?
— Гарантуйте, що я отримаю своє тіло назад, — вона відчайдушно намагалася говорити невимушено, але приховати жагу в її голосі було неможливо.
— Так і буде?
Я позирнув на Ортеґу, і та кивнула.
— Так, правильно. Якщо це закінчиться успіхом, ми зможемо повернути його за федеральним наказом. Але це повинно минути успішно. Якщо ми облажаємося, то нам усім, певно, впаяють подвійний строк.
— Лейтенанте, ви дієте за федеральною інструкцією?
Ортеґа напружено всміхнулася.
— Не зовсім. Але згідно з хартією ООН ми зможемо застосувати інструкцію ретроспективно. Якщо ми, як я вже сказала, попрацюємо успішно.
— Ретроспективна федеральна інструкція, — Елліотт знову поглянула на мене, звівши брови. — Трапляється приблизно так часто, як китове м’ясо. Це, певно, щось страшенно серйозне.
— Так, — відповів я.
Елліотт примружила очі.