— Так, Міллер казав щось про мітку теплової сигнатури.
— Саме так. Нові гості отримують її під час входження на борт, і їхні коди включають у систему. Якщо хтось інший без запрошення проходить коридором або йде туди, куди йому забороняє мітка, то він запускає всю сигналізацію в корпусі. Просто та дуже ефективно. І я не думаю, що можу туди влізти й написати вам вітальний код. Надто багато заходів безпеки.
— Не турбуйтеся про це, — відповів я. — Я не думаю, що це буде проблемою.
— Ти… що? — Ортеґа поглянула на мене; її обличчя накрило грозовим фронтом люті та недовіри. Вона відступила від мене, наче від заразного.
— Це було лише припущенням. Якщо ти не…
— Ні, — вона вимовила це слово так, наче воно було для неї новим і його смак їй сподобався. — Ні. Дідька лисого. Я заради тебе взяла участь у вірусному злочині, я ховала заради тебе докази, я допомогла тобі з множинним зачохленням…
— Його навряд чи можна назвати множинним.
— Бляха-муха, це злочин, — процідила вона крізь зуби. — Я не буду красти для тебе конфісковані препарати з поліційного сховища.
— Гаразд, забудь, — я завагався й на мить підпер язиком щоку. — Тоді не хочеш допомогти мені конфіскувати ще?
Коли на її обличчі з’явилася мимовільна усмішка, всередині мене щось зраділо.
Торгівець був там, де перебував два тижні тому, коли я опинився в радіусі роботи його передавача. Цього разу я побачив його за двадцять метрів; він ховався в ніші, а на плечі в нього фамільяром сиділа радіоустановка з кажанячими очима. На вулиці повсюди було дуже малолюдно. Я кивнув Ортезі, яка стояла навпроти, та пішов далі. Рекламна передача так і залишилася вулицею абсурдно несамовитих жінок і раптовим холодом бетатанатинового кайфу, але цього разу я на неї очікував, та й усе одно нейрохімія «Хумало» однозначно притлумлювала наслідки цього вторгнення. Я підійшов до торгівця з енергійною усмішкою.
— Є жмурик, чуваче.
— Добре, його я й шукаю. Скільки його в тебе?
Він трохи здивувався; його обличчя виражало щось середнє між жадобою та підозрою. Його рука прослизнула вниз, до коробки-жахачки на поясі — так, про всякий випадок.
— Скільки ти хочеш, чуваче?
— Весь, — бадьоро промовив я. — Усе, що в тебе є.
Він зрозумів мене, але тоді вже було запізно. Я міцно схопився за два його пальці, коли вони тицьнули на кнопки коробки-жахачки.
— Нє-а.
Другою рукою він замахнувся на мене. Я зламав ті пальці. Він завив і звалився від болю. Я копнув його в живіт і забрав у нього коробку-жахачку. Позаду мене надійшла Ортеґа й тицьнула жетоном у його спітніле обличчя.
— Поліція Бей-Сіті, — лаконічно сказала вона. — Вас заарештовано. Подивимося, що тут у вас.
Бетатанатин містився в кількох пластирах підшкірного введення з загорнутими в бавовну крихітними скляними ємностями. Я підніс одну з ампул до світла і потрусив нею. Рідина всередині була блідо-червона.
— Що ти думаєш? — запитав я Ортеґу. — Відсотків із вісім?
— Схоже на те. Може, й менше, — Ортеґа пхнула коліно торгівцеві в шию, притиснувши його обличчя до тротуару. — Де ти бодяжиш цю штуку, друзяко?
— Це добрий товар, — пропищав торгівець. — Я купую напряму. Це…
Ортеґа сильно постукала йому по голові кісточками пальців, і він стулив пельку.
— Це лайно, — терпляче промовила вона. — Це так сильно розбодяжили, що від нього навіть холодно не буде. Нам його не треба. Тож можеш забрати собі весь свій запас і піти, якщо хочеш. Нам треба тільки знати, де ти його бодяжиш. Адресу.
— Не знаю я ніякої…
— Ти хочеш, щоб тебе підстрелили під час утечі? — лагідно запитала його Ортеґа, і він раптом геть затих.
— Одне місце в Окленді, — понуро відповів торгівець.
Ортеґа дала йому олівець і папір.
— Запиши її. Жодних імен, тільки адресу. І таким чином допоможи мені. Якщо сипатимеш на мене обманкою, я повернуся сюди з п’ятдесятьма кубами справжнього жмурика і згодую тобі його повністю, нерозбавленим.
Вона забрала папір, на якому щось було наґрамуздляно, і позирнула на нього, прибрала коліно з шиї торгівця й погладила його по плечу.
— Добре. Тепер вставай і вали з вулиці нахрін. Якщо місце справді те, завтра можеш вертатися до роботи. А якщо ні, то пам’ятай: я твою ділянку знаю.
Ми провели тогрівця поглядом, поки він шкандибав геть, і Ортеґа ткнула пальцем у папірець.
— Я знаю це місце. Торік відділ контрольованих речовин пару разів влаштовував там облаву, але якийсь юрист-проноза щоразу відмазує тих, хто має там вагу. Ми зчиняємо великий галас і наводимо їх на думку, що вони відкупаються від нас торбою нерозбавленого товару.