П’ята постать розслабилася на іншому кріслі, витягнувши перед собою ноги; її обличчя губилося в тіні. Було видно, як над її різнокольоровою банданою стирчить дибки жорстке чорне волосся. На колінах у чолов’яги була біла гітара. Я зупинився перед ним.
— «Гендрікс», чи не так?
— Правильно, — його голос відзначався глибиною й тембром, яких раніше не мав. Великі руки заворушилися по ладах і випустили на потемнілий газон розсип акордів. — Проекція базової сутності. Вбудована оригінальними конструкторами. Якщо прибрати системи віддзеркалювання клієнтів, то виходить оце.
— Добре, — я зайняв крісло навпроти Айрін Елліотт. — Ви задоволені умовами роботи?
Вона кивнула.
— Так, нормальні.
— Як давно ви тут?
— Я? — вона знизала плечима. — Десь із день. Ваші друзі прибули сюди пару годин тому.
— Дві з половиною, — кисло зауважила Ортеґа. — Що тебе затримало?
— Глюк нейрохімії, — я кивнув на постать «Гендрікса». — Хіба він вам не казав?
— Саме це він нам і сказав, — Ортеґа дивилася, як справжнісінька лягава. — Я просто хочу знати, що це означає.
Я безпорадно розвів руками.
— І я теж. Система «Хумало» постійно мене викидала, і ми не одразу добилися сумісності. Може, я напишу виробникам, — я знову повернувся до Айрін Елліотт. — Як я розумію, вам для занурення знадобиться робота формату на максимальній потужності.
— Правильно розумієте, — Елліотт тицьнула великим пальцем на постать «Гендрікса». — Цей чолов’яга каже, що тутешній максимум — триста двадцять три, і нам для успіху знадобиться вся ця потужність.
— Ви вже взялися за запуск?
Елліотт похмуро кивнула.
— Він закритий щільніше за орбітальний банк. Але я можу розповісти парочку цікавинок. По-перше, ваша приятелька Сара Сахіловська була відвантажена з «Голови у хмарах» два дні тому, передана з комунікаційного супутника «Брама» на Світ Гарлана. Тож вона не на лінії вогню.
— Я вражений. Як довго ви це з’ясовували?
— Досить довго, — Елліотт нахилила голову в бік «Гендрікса». — Мені допомогли.
— А друга цікавинка?
— Так. Прихований голкокидок на приймач у Європі що вісімнадцять годин. Без занурення сказати більше не можу, та й зараз вам, здається, цього б не хотілося. Але це схоже на те, за чим ми полюємо.
Я згадав подібні на павуків автомати та шкірясті протиударні мішки-утроби, похмурих кам’яних вартових, які тримали стелю Кавахариної базиліки, і знову зрозумів, що всміхаюсь у відповідь цим зневажливим прикритим усмішкам.
— Ну, тоді… — я оглянув команду. — Берімося за справу.
Розділ сороковий
Знову Шарія.
Ми злетіли з вежі «Гендрікса» за годину після настання темряви й полинули у всіяну транспортом ніч. Ортеґа пригнала той самий «Лок-Міт», яким я прибув до Сантач-Гауса, але, оглянувши тьмяно освітлене черево корабля, я згадав атаку Командування посланців на Зігічче. Сцена була та сама: Девідсон із блакитним від світла екрана обличчям грав роль офіцера-зв’язківця; Ортеґа була санітаркою й витягала підшкірники та зарядний набір з герметичної сумки. Попереду, в люці, що вів до кабіни пілота, стояв зі стурбованим виглядом Баутіста, тим часом як ще один ірокез, якого я не знав, керував машиною. На моєму обличчі, певно, щось відобразилося, бо Ортеґа раптом нахилилася вперед, щоб його оглянути.
— Якась проблема?
Я похитав головою.
— Просто легка ностальгія.
— Що ж, я просто сподіваюся, що ти нічого не наплутав з дозами.
Вона вперлася в корпус. Перший підшкірник ув її руці скидався на пелюстку, відірвану від якоїсь переливчасто-зеленої рослини. Я широко всміхнувся Ортезі й повернув голову вбік, підставляючи яремну вену.
— Тут чотирнадцять відсотків, — сказала вона й наліпила прохолодну зелену пелюстку мені на шию. Я відчув, як вона легенько причепилася до мене, наче м’який наждачний папір, а тоді, промайнувши повз ключицю, мені у груди заглибився довгий холодний палець.
— Нормально.
— Та так, блін, і треба. Знаєш, за скільки цей товар ішов би на вулиці?
— От чим корисна робота в охороні порядку.
Баутіста розвернувся.
— Не смішно, Ковачу.
— Не чіпай його, Роде, — ліниво промовила Ортеґа. — За таких обставин людина має право на невдалий жарт. Це просто нерви.
Я підніс палець до скроні, підтверджуючи її слова. Ортеґа обережно зняла підшкірник і відступила.
— До наступного — три хвилини, — сказала вона. — Правильно?