Але ще важливішим було те, що вона захоче знати, звідки поліціянтам Бей-Сіті відомо, що вона перебуває на борту «Голови у хмарах». А позаяк їм, цілком імовірно, вдалося чи то напряму, чи то опосередковано дізнатися про це від Такеші Ковача, їй захочеться знати, звідки це знав він. Їй захочеться знати, як багато він знає і як багато розповів поліції.
Їй захочеться поговорити з Ортеґою.
Я закріпив наручні застібки стелс-костюма й зачекав. Ми завершили третє коло довкруж «Голови у хмарах».
— Давайте вже заходьте на борт, — нарешті сказала Кавахара. — Біля посадкового маяка правого борту. Заходьте за ним усередину, а тоді вам дадуть код.
«Лок-Міт» був оснащений задньою вихідною трубою, меншою цивільною версією пуско-скидальної установки, що у військових моделях призначалася для розумних бомб або дронів стеження. Доступ до труби здійснювали через підлогу головної каюти, і я, покрутившись, заліз у неї разом зі стелс-костюмом, грав-тримачем і різноманітним озброєнням. Ми відрепетирували це три чи чотири рази на землі, але тепер, коли транспорт наближався до «Голови у хмарах», цей процес раптом почав видаватися довгим і складним. Врешті-решт я остаточно пропхав усередину грав-тримач, і Ортеґа стукнула по шолому костюма, а тоді різко опустила люк і поховала мене у темряві.
Три секунди по тому труба розкрилася й виплюнула мене задом наперед у нічне небо.
Я відчув радість, яка неясно згадувалася мені і яку цей чохол не міг пригадати на клітинному рівні. Із тісноти труби та шумної вібрації моторів транспорту мене раптом викинуло в абсолютний простір і тишу. Поки я падав, крізь пінопластову підкладку в шоломі костюма не відчувався навіть рух повітря. Грав-тримач спрацював, щойно я звільнився з труби, і загальмував падіння раніше, ніж воно розпочалося по-справжньому. Я відчув, як мене несе вгору його поле, що рухалося, наче м’ячик, який підскакує на стовпі води з фонтана. Кружляючи, я дивився, як на тлі масивної «Голови у хмарах» зіщулюються навігаційні вогні транспорта.
Дирижабль висів наді мною та переді мною загрозливою грозовою хмарою. З вигнутого корпусу та надбудови з помостами внизу мені мерехтіли вогники. За звичайних обставин це викликало б у мене моторошне відчуття, ніби я перетворився на нерухому мішень, але бетатанатин заспокоїв усі емоції чистим потоком деталей даних. У стелс-костюмі я був чорний, як небо довкола, і практично невидимий для радарів. Грав-поле, яке я створював, теоретично могло й відображатися на якомусь сканері, але серед величезних деформацій, створюваних стабілізаторами дирижабля, мене треба було шукати, і шукати досить наполегливо. Усе це я знав з абсолютною впевненістю, що не залишала місця для сумнівів, страхів чи інших емоційних перешкод. Я був під дією «старого з косою».
Я перевів імпелери на обережний рух уперед і підплив до величезної вигнутої стіни корпусу. Всередині шолома пробудилися на поверхні лицьового щитка графічні моделі, і я побачив окреслені червоним точки входження, що їх знайшла для мене Айрін Елліотт. Серед них виділялося незакрите дуло виведеної з експлуатації пробної турелі, що пульсувало біля напису дрібними зеленими літерами: «Перспектива-1». Я невпинно летів угору, назустріч йому.
Дуло турелі було завширшки близько метра і трохи пошкоджене по краях, де було відтято систему відбору проб з атмосфери. Я викинув ноги поперед себе (у гравітаційному полі це було неабияким досягненням) і звісився з краю люка, а тоді зосередився на тому, щоби пролізти всередину до пояса. Відтак я перекрутився, виставивши голову вперед, аби звільнити грав-тримач, і зумів прослизнути крізь проміжок і опуститися на дно турелі, а тоді вимкнув грав-тримач.
Усередині ледве вистачало місця на те, щоб один технік, лежачи на спині, перевірив гніздо з обладнанням. У віддаленій частині турелі був старовинний атмосферний шлюз із колесом тиску, як і обіцяли креслення, заради яких занурювалася Айрін Елліотт. Покрутившись туди-сюди, я врешті-решт обіруч узявся за колесо, усвідомлюючи, що і костюм, і тримач чіпляються за вузький отвір люка і що всі зусилля, яких я досі докладав, майже повністю вичерпали основний запас моїх тілесних сил. Я глибоко вдихнув, аби підживити свої коматозні м’язи, зачекав, коли моє сповільнене серце прокачає кисень по тілу, і наліг на колесо. Воно, всупереч моїм очікуванням, повернулося досить легко, і люк атмосферного шлюзу випав назовні. За люком була простора темрява.