— …що я не можу допомогти більше, лейтенантко. Якщо те, що ви кажете про клініку Вея, є правдою, то його психічна рівновага, звісно, погіршилася відтоді, як він працював на мене. Я відчуваю певну відповідальність. Ну, тобто я б ніколи не порекомендувала його Лоренсові Банкрофту, якби підозрювала, що це станеться.
— Як я вже казала, це — припущення, — сказала Ортеґа дещо різкішим тоном. — І я була би вдячна, якби ці відомості не розійшлися далі. Поки ми не знаємо, куди пішов Ковач і чому…
— Безумовно. Я, безумовно, розумію, яке дражливе це питання. Ви на борту «Голови у хмарах», лейтенантко. Ми славимося конфіденційністю.
— Так, — Ортеґа дозволила собі нотку огиди в голосі. — Я про це чула.
— Що ж, тоді можете не сумніватися, що про це не говоритимуть. А тепер прошу мене вибачити, лейтенантко. Сержанте. Я маю попрацювати над певними адміністративними питаннями. Тіа та Макс проведуть вас назад на польотну палубу.
Зачинилися двері, і залунали тихі кроки, що наближалися до мене. Я різко напружився. Ортеґа та її супровід ішли в мій бік. Цього ніхто не очікував. На кресленнях головні посадкові майданчики були попереду Кавахариної каюти, і я піднявся з заднього боку, зважаючи на це. Здавалося, немає жодних причин вести Ортеґу та Баутісту до корми.
Паніки не було. Натомість у мене в голові промайнув холодний аналог адреналінової реакції, залишивши по собі студене зібрання достовірних фактів. Ортезі та Баутісті ніщо не загрожує. Вони, напевно, прийшли тим шляхом, яким і йдуть, бо інакше це б якось прокоментували. Мені здавалося, що, як вони проминуть коридор, у якому стою я, їхньому супроводу вистачить лише позирнути вбік, щоб мене побачити. Ця зона була добре освітлена, а схованок у межах досяжності не було. З іншого боку, оскільки температура мого тіла була нижче кімнатної, мій пульс сповільнився до краю, а дихав я так само повільно, більшість сублімінальних чинників, які змушують працювати чуття дотику в нормальної людини, зникли. Звісно, за умови, що супровідники були в нормальних чохлах.
Якщо ж вони завернуть у цей коридор, щоби пройти сходами, якими я спустився…
Я притулився до стіни, перевів осколковий пістолет на мінімальне розсіяння й перестав дихати.
Ортеґа. Баутіста. Двоє доглядачів ішли ззаду. Вони були так близько, що я міг би витягнути руку й торкнутися волосся Ортеґи.
Ніхто не озирнувся.
Я дав їм одну хвилину, а тоді знову почав дихати. Далі перевірив коридор в обох напрямках, хутко зайшов за ріг і постукав у двері руків’ям осколкового пістолета. Не чекаючи на відповідь, зайшов усередину.
Розділ сорок перший
Кімната мала саме такий вигляд, як розповідав Міллер.
Двадцять метрів завширшки, стіни з невідбивального скла, що хилилися всередину від стелі до підлоги. Ясної днини на цьому схилі, певно, можна було лежати, дивлячись на море за кілька тисяч метрів унизу. Декор там був скромний і значною мірою продиктований тим, що Кавахара виросла на початку тисячоліття. Стіни були димчасто-сірі, підлога — скляна, а освітлення забезпечували поробки оригамі, виготовлені з листів ілюмінію та насаджені на залізні штативи в кутках кімнати. З одного боку кімнати виділялася масивна плита з чорної сталі, що, певно, слугувала письмовим столом, а з іншого стояло кілька крісел сланцево-сірого кольору, що оточували жаровню, начебто зроблену з бочки для нафти. За кріслами розташовувалися аркові двері, що, як припускав Міллер, вели до спального приміщення.
Над столом неквапливо погойдувався покинутий голодисплей з даними. Рейлін Кавахара стояла спиною до дверей, видивляючись на нічне небо.
— Щось забули? — відсторонено запитала вона.
— Ні, нічого.
Я побачив, як напружилася її спина, коли вона почула мій голос, але повернулася вона неспішно і плавно, а крижаного спокою на її обличчі не порушив навіть помічений осколковий пістолет. Голос у неї був майже такий само байдужий, як і до повороту.
— Хто ви? Як сюди потрапили?
— А подумайте, — я показав рукою на крісла. — Сядьте отам, розслабте ноги, поки будете думати.
— Кадмін?
— Тепер ви мене ображаєте. Сядьте!