— Зараз ви, як я розумію, збираєтеся опитати Міріам. Вона, взагалі-то, знає про ці останні дві доби більше за мене, тож із нею варто поговорити досить детально.
Я згадав її старезні очі у пружному юному тілі, і думка про продовження розмови з Міріам Банкрофт раптом стала мені огидна. Водночас якась холодна рука забринькала по натягнутих струнах у мене в животі, і голівка мого пеніса раптово набухла від крові. Шикарно.
— О, так, — без ентузіазму сказав я. — Я був би радий це зробити.
Розділ четвертий
Вам, здається, ніяково, пане Ковач. Правильно?
Я озирнувся на покоївку, яка завела мене сюди, а тоді знову поглянув на Міріам Банкрофт. Їхні тіла були приблизно одного віку.
— Ні, — сказав я грубіше, ніж хотів.
Вона ненадовго опустила кутики рота і знову заходилася згортати мапу, яку вивчала, коли я прийшов. За мною покоївка з важким клацанням зачинила двері штурманської. Банкрофт вирішив, що провести мене до власної дружини буде недоречно. Можливо, вони дозволяли собі всього одну зустріч на день. Натомість, коли ми зійшли з балкона у приморській кімнаті відпочинку, з’явилася покоївка, неначе викликана чарами. Банкрофт приділив їй приблизно стільки уваги, скільки й попереднього разу.
Коли я пішов, він стояв біля столу з дзеркального дерева і вдивлявся у слід від пострілу на стіні.
Пані Банкрофт вправно скрутила мапу, яку тримала в руках, ще міцніше, й почала вставляти її в довгий тубус.
— Ну, — сказала вона, не підіймаючи очей, — то ставте мені свої запитання.
— Де ви були, коли це сталося?
— В ліжку, — цього разу вона поглянула на мене. — Прошу, не просіть мене це підтверджувати — я була сама.
Штурманська була видовжена і простора, а також мала склепінчастий дах, вимощений ілюмінієвими кахлями. Всі стелажі з мапами, які сягали по пояс, увінчанували ряди засклених стендів, подібно до шаф з експонатами в музеї.
Я вийшов із центрального проходу, і між нами з пані Банкрофт опинився один зі стелажів. Це скидалося на хованки.
— Пані Банкрофт, ви, здається, неправильно дещо зрозуміли. Я не поліціянт. Мене цікавить інформація, а не чиясь провина.
Вона просунула згорнуту мапу в тубус і притулилася спиною до стелажа, завівши обидві руки за спину. Свій свіжий молодий піт і тенісний одяг вона залишила в якійсь вишуканій ванній, поки я розмовляв з її чоловіком. Тепер вона бездоганно закрила тіло чорними широкими штанями й таким собі плодом союзу смокінга та корсажа. Рукави вона невимушено підкотила майже до ліктя, оголивши вільні від прикрас зап’ястки.
— Я розмовляю як винна, пане Ковач? — запитала вона мене.
— Здається, ви пристрасно бажаєте заявити про свою вірність геть незнайомій людині.
Вона розсміялася приємним гортанним сміхом; її плечі при цьому здіймалися й опускалися. Такий сміх, я міг полюбити.
— Ви висловлюєтеся надзвичайно ухильно.
Я опустив погляд на мапу, виставлену на стелажі попереду. В її верхньому лівому куті була дата; вказаний рік був за чотири століття до мого народження. Назви на ній були написані шрифтом, якого я не міг прочитати.
— Пані Банкрофт, там, звідки я родом, прямолінійність не вважається великою чеснотою.
— Та невже? А що тоді вважається?
Я знизав плечима.
— Ґречність. Самоконтроль. Уникнення конфузів для всіх сторін.
— Звучить нудно. Думаю, тут ви не раз переживете шок, пане Ковач.
— Пані Банкрофт, я не казав, що був добрим громадянином там, звідки я родом.
— О, — вона відштовхнулася від стелажа й попрямувала до мене. — Так, Лоренс трохи розповідав мені про вас. Здається, вас на Світі Гарлана вважають небезпечною людиною.
Я знову знизав плечима.
— Це російська.
— Прошу?
— Літери, — вона обійшла стелаж і зупинилася біля мене, дивлячись на мапу. — Це російська мапа місць посадок на Місяць, згенерована комп’ютером. Велика рідкість. Я придбала її на аукціоні. Подобається?
— Вона дуже мила. О котрій ви лягли спати тієї ночі, коли застрелили вашого чоловіка?
Вона витріщилася на мене.
— Рано. Я ж вам казала: я була сама, — вона постаралася позбутися надриву в голосі, і її тон знову став майже легковажним. — А, ще, пане Ковач, якщо в цьому вчувається почуття провини, то ні. Це покора. З дрібкою гіркоти.
— Вам гірко через чоловіка?
Вона всміхнулася.
— Здається, я сказала про покору.
— Ви сказали і про те, і про те.
— Ви маєте на увазі, що думаєте, ніби я вбила свого чоловіка?
— Я ще нічого не думаю. Але таке можливо.