— Хто б сумнівався.
— У вас на Світі Гарлана танатину не роздобути?
— Ні, — я пару разів вживав його за межами планети у складі Корпусу, але у мене вдома він заборонений. — Втім, у нас є самогубства. Прошу, ввімкни екран знову.
М’які дотики образів різко припинилися, і в мене в голові стало якось голо, наче в немебльованій кімнаті. Я зачекав, поки це відчуття вщухне, і воно таки вщухло, як і більшість ефектів післядії.
— Це Мішн-стрит, — сказав Кертіс. — Наступні два квартали всуціль забудовані готелями. Тебе тут висадити?
— Не порекомендуєш якогось закладу?
— Залежно від того, чого ти хочеш.
Я у відповідь знизав плечима, достоту як він сам.
— Світла. Простору. Обслуговування номерів.
Він задумливо примружився.
— Якщо хочеш, спробуй «Гендрікс». Там є прибудова у вигляді вежі, а тамтешні повії чисті.
Лімузин трохи пришвидшився, і ми мовчки проїхали пару кварталів. Я не став пояснювати, що мав на увазі інше обслуговування номерів. Хай Кертіс думає все, що йому заманеться.
У мене в голові несподівано промайнув застиглий образ зволоженого потом декольте Міріам Банкрофт.
Лімузин зупинився біля добре освітленого фасаду в незнайомому мені стилі. Я виліз назовні й подивився знизу вгору на величезну голограму чорношкірого чоловіка, який зморщив обличчя — напевно, в екстазі від музики, яку грав лівою рукою на білій гітарі. Голограма мала дещо штучні краї, характерні для відновленого двовимірного зображення — отже, зображення було старе. Сподіваючись, що це може вказувати не лише на старість, а й на традицію сервісу, я подякував Кертісові, грюкнув дверима і провів поглядом лімузин. Він почав набирати висоту майже одразу, і за мить я загубив його задні фари серед потоків повітряного транспорту. Я зупинився перед дзеркальними дверима, і вони дещо різкувато розійшлися, пропускаючи мене.
Якщо про «Гендрікс» можна було судити з вестибюлю, то другу з моїх вимог готель неодмінно мав задовольнити. Там Кертіс міг би припаркувати три-чотири Банкрофтові лімузини бік у бік, і довкола них усе одно можна було би провести робота-прибиральника. Щодо першого я не був певен. На стінах і стелі були нерівномірно розподілені ілюмінієві кахлі, в яких явно майже скінчився період напіврозпаду, і їхнє вбоге світіння лише зганяло морок на середину приміщення. Найпотужнішим із тутешніх джерел світла була вулиця, з якої я щойно зайшов.
Вестибюль був безлюдний, але стільниця на віддаленій стіні випромінювала слабеньке блакитне світло. Я подався на нього, минаючи низькі крісла та столи з металевими краями, яких давно ніхто не торкався, і знайшов утоплений монітор, не підключений і тому запорошений сніжинками.
В одному кутку миготіла команда, записана англійською, іспанською та кандзі:
ГОВОРІТЬ.
Я роззирнувся довкола і знову поглянув на екран.
Нікого.
Я прокашлявся.
Символи розпливлись і змінилися: ОБЕРІТЬ МОВУ.
— Я шукаю номер, — спробував я, з цікавості заговоривши японською.
Екран так різко ожив, що я аж відступив на крок. На ньому з непосидючих різнокольорових фрагментів хутко зібралося засмагле азійське обличчя, під яким були темний комір і краватка. Обличчя всміхнулось і обернулося на трохи старшу білу жінку; переді мною з’явилася тридцятирічна білявка у строгому діловому костюмі. Згенерувавши мій міжособистісний ідеал, готель заразом вирішив, що я все-таки не вмію говорити японською.
— Добрий день, сер. Ласкаво просимо до готелю «Гендрікс», заснованого 2087 року і досі живого. Чим вам можна допомогти?
Я повторив своє прохання, теж перейшовши на аманглійську.
— Дякую, сер. У нас є низка номерів, і всі вони мають повноцінне підключення до інформаційних і розважальних стеків міста. Прошу вказати бажаний поверх і розмір.
— Я хотів би номер у вежі, з вікнами на захід. Найбільший, який є.
Обличчя сховалось у вставці в кутку екрана, і відобразився тривимірний кістяк будови готельного номера. Кнопка вибору спритно промиготіла по номерах і зупинилася в кутку, а тоді збільшила й повернула потрібний номер. Один бік екрана закрив стовпчик даних, відображених дрібним шрифтом.
— Номер «Сторожова Вежа», три кімнати, спальня — тринадцять цілих вісімдесят сім сотих метра на…
— Чудово, я його візьму.
Тривимірна мапа щезла, ніби начаклована фокусником, і жінка знову відобразилася на весь екран.
— Скільки ночей ви будете з нами, сер?
— Невідомо.
— Необхідний завдаток, — сором’язливо повідомив готель, — за перебування довше чотирнадцяти днів зараз слід внести завдаток у розмірі шестисот доларів ООН. У випадку відбуття до завершення чотирнадцятиденного строку частину цього завдатку буде відшкодовано.