— Добре.
— Дякую, сер, — тон її голосу змусив мене запідозрити, що клієнти, які платять, є для готелю «Гендрікс» новиною. — Як ви платитимете?
— Через слід ДНК. Перший Колоніальний банк Каліфорнії.
Почали розгортатися платіжні реквізити, і тут я відчув, як основи мого черепа торкнулося холодне кружало металу.
— Це — саме те, про що ти думаєш, — промовив спокійний голос. — Зробиш не те, що треба, — і копам тижнями доведеться зішкрібати зі стелі твою кортикальну пам’ять. Я, друже, кажу про реальну смерть. А тепер відірви руки від тулуба й підніми.
Я послухався, відчуваючи, як по моєму хребту до того місця, якого торкалося дуло пістолета, пробігає незвичний дрож. Мені вже давно не погрожували реальною смертю.
— Добре, — промовив той самий спокійний голос. — А тепер моя партнерка тебе обшукає. Дай їй це зробити, і жодних раптових рухів.
— Будь ласка, введіть свій ДНК-підпис на панелі біля цього екрана.
Готель звернувся до бази даних Першого Колоніального. Я незворушно чекав, а тим часом мене обійшла струнка жінка в чорному одязі та лижній масці й обстежила мене з голови до п’ят муркотливим сірим сканером. Пістолет біля моєї шиї жодного разу не здригнувся. Він уже не був холодний. Моя плоть підігріла його до приємнішої температури.
— Він чистий, — ще один бадьорий професійний голос. — Елементарна нейрохімія, але вона неробоча. Апаратного забезпечення немає.
— Справді? Мандруєш майже порожняком, так, Ковачу?
Моє серце випало з грудей і м’яко приземлилося десь у животі. А я сподівався, що це — звичайні місцеві злочинці.
— Я вас не знаю, — обережно промовив я й повернув голову на пару міліметрів. У мене тицьнули пістолетом, і я зупинився.
— Правильно, не знаєш. Отже, зараз ми вийдемо надвір…
— Доступ до кредиту зникне за тридцять секунд, — терпляче повідомив готель. — Будь ласка, негайно введіть свій ДНК-підпис.
— Панові Ковачу бронювання не знадобиться, — сказав чоловік позаду мене й поклав руку мені на плече. — Ходімо, Ковачу, зараз проїдемося.
— Я не можу перебрати господарські повноваження без платежу, — вимовила жінка на екрані.
Щось у тоні, яким була сказана ця фраза, спинило мене посеред повороту, і я мимоволі змусив себе різко, розкотисто кашлянути.
— Що…
Зігнувшись від сили кашлю, я підняв одну руку до рота й лизнув великий палець.
— Що ти там у біса задумав, Ковачу?
Я знову випрямився й різко витягнув руку до клавіатури біля екрана. По матово-чорному приймачу розмазалися сліди свіжої слини. Менш ніж секунду по тому мене вдарили в ліву скроню ребром мозолястої долоні, і я повалився на підлогу, ставши на карачки. Одержавши удар чоботом по обличчю, я впав остаточно.
— Дякую, сер, — розчув я голос готелю за шумом у голові. — Ваш рахунок обробляється.
Я спробував підвестись і заробив ще один копняк у ребра. З мого носа на килим заляпала кров. Мені в шию врізався ствол пістолета.
— Це було нерозумно, Ковачу, — голос втратив трохи свого спокою. — Якщо ти вважаєш, що копи дійдуть за нами туди, куди ти поїдеш, то в тебе, напевно, від пам’яті в голові вавка з’явилася. А тепер вставай!
Не встиг він зіп’яти мене на ноги, як загуркотів грім.
Я гадки не маю, чому хтось вирішив, що забезпечити охоронні системи «Гендрікса» двадцятиміліметровими автоматичними гарматами доречно, але вони зробили свою справу з нищівною ґрунтовністю. Краєчком ока я побачив, як спарена автотурель вислизнула зі стелі, а всього за мить прошила мого головного напасника трисекундною чергою. Таким вогнем можна збити маленький літак. Шум був оглушливий.
Жінка в масці побігла до дверей, і я, ще чуючи важке відлуння вогню, побачив, як турель крутнулася в її бік. Жінка встигла ступити з десяток кроків крізь морок, а потім у неї на спині з’явилася призма рубінового лазерного світла, і в вестибюлі знову вибухнув шквальний вогонь. Я, не встаючи з колін, затулив вуха, а тимчасом жінку наскрізь прошили патрони. Вона впала; її кінцівки незграбно переплелися.
Стрілянина припинилася.
Запала тиша, просякнута кордитом, довкола анішелесь. Автотурель заснула, її дула схилилися донизу, а з казенників курився дим. Я прибрав долоні з вух і зіп’явся на ноги, а тоді обережно натиснув на ніс і лице, перевіряючи важкість одержаних ушкоджень. Кровотеча начебто сповільнювалася. Попри порізи в роті, я не помітив, щоб у мене хитався бодай один зуб. Ребра в місці другого копняка боліли, але переломів, судячи з відчуттів, не було. Я позирнув на найближчий труп — і пошкодував про це. Комусь доведеться взяти швабру.