Із дзвоном у вухах, ще не підвівшись із підлоги, я кинув у нього Г-гранатою. Вона була без запобіжника й однозначно не могла протистояти протигазу, але йому було ніколи ідентифікувати прилад. Він відбив його прикладом свого «Калашникова» й незграбно позадкував. Його очі за скляними панелями протигаза збільшилися.
— Граната.
Сара лежала на підлозі біля ліжка, накривши руками голову і сховавшись від вибуху. Вона почула цей крик, а за кілька секунд, які ми виграли завдяки блефу, вигулькнула знову, виставивши вперед осколковий пістолет. За стіною я бачив постаті, що зіщулилися в очікуванні вибуху гранати. З іншого кінця кімнати я почув комариний писк мономолекулярних осколків: Сара тричі вистрілила в головного командос. Осколки невидимо прошили захисний костюм і врізалися у плоть під ним. Коли павуча отрута вгородила кігті в його нервову систему, він видав такий звук, наче силкувався підняти щось важке. Я всміхнувся й почав підводитися.
Перш ніж Сара встигла перевести дуло на постаті за стіною, у дверях кухні з’явився другий за ніч командос і порішив її, вистріливши з автомата.
Не встаючи з колін, я побачив її смерть із хімічною ясністю. Усе це відбувалося повільно, наче на покадрово відтворюваному відео. Командос цілився вниз, притримуючи «Калашникова» заради захисту від віддачі швидкісної стрільби, якою ця зброя була відома. Спершу настав кінець ліжку, що вибухнуло хмарами білого гусячого пуху та роздертої тканини, а тоді — Сарі, яка втрапила в бурю посеред повороту. Я побачив, як перетворилася на кашу одна її нога нижче коліна, а далі постріли в корпус почали виривати криваві пригорщі плоті з її блідих боків, і вона провалилася крізь вогненну завісу.
Коли автомат запнувся, я підскочив на ноги. Сара перекотилася на обличчя, ніби приховуючи ушкодження, завдані їй кулями, але я однаково бачив усе крізь червоні завіси. Я механічно вийшов із кутка, а командос надто пізно розвернув «Калашникова». Я врізався в нього на рівні пояса, заблокував автомат і відкинув у кухню. Ствол автомата зачепився за одвірок, і командос упустив зброю. Коли ми впали на підлогу кухні, я почув, як автомат зі стуком упав позаду мене. Я з подарованою тетраметом швидкістю й силою видерся на командос, відбив одну руку і схопив його обіруч за голову, а тоді гепнув нею об кахлі, наче кокосом.
Його очі під протигазом раптом розфокусувалися. Я знову підняв його голову і знову грюкнув нею, а тоді відчув, як череп мокро піддається удару. Я наліг, пересилюючи себе, підняв її і знову гепнув. У вухах шуміло, а здалеку до мене долинав власний голос, який вигукував непристойності. Я вже збирався завдати четвертий чи п’ятий удар, аж раптом щось копнуло мене між лопатками, і з ніжки стола переді мною несподівано вискочили скалки. Я відчув легкий біль: дві з них уп’ялися мені в обличчя.
Із мене чомусь стрімко витекла лють. Майже ніжно відпустивши голову командос і піднісши одну спантеличену руку до щоки, яка боліла від скалок, я усвідомив, що мене підстрелили і що куля, напевно, пролетіла крізь мої груди і вгрузла в ніжку стола. Я, стуманівши, опустив погляд і побачив, як у мене на сорочці розпливається темно-червона пляма. Жодних сумнівів. Крізь такий вихідний отвір пройшов би навіть м’яч для гольфу.
Із цим усвідомленням надійшов біль. Мою грудну порожнину наче проштрикнуло металевим йоржиком. Я майже задумливо потягнувся вгору, знайшов дірку й заткнув її обома середніми пальцями. Кінчики пальців злегка торкнулися нерівної розтрощеної кістки в рані, і я відчув, як під одним з них запульсувало щось плівчасте. Куля не зачепила серця. Я загарчав і спробував підвестися, але гарчання змінив кашель, і я відчув смак крові на язиці.
— Не ворушися, гівнюче.
Крик, спотворений шоком, вирвався з молодого горла. Я зігнувся, затуляючи рану, й озирнувся. Позаду мене у дверях стояв юнак у поліційній формі й обіручі тримав пістолет, з якого щойно мене підстрелив, і помітно тремтів. Я знову кашлянув і повернувся назад, до столу.
«Сміт і Вессон», який і досі лишався там, де я покинув його менш ніж дві хвилини тому, виблискував сріблом на рівні моїх очей. Можливо, мене спонукало саме це, жалюгідні ошурки часу, зістругані з тієї пори, коли Сара була жива, і все було добре. Менш ніж дві хвилини тому я міг би підняти пістолет — я ж навіть думав про це, то чому б не зробити цього зараз? Я скреготнув зубами, ще сильніше втиснув пальці в дірку у грудях і непевно підвівся. Задню стінку мого горла залила тепла кров. Вільною рукою я сперся на край стола й озирнувся на копа. Я відчув, як мої губи оголюють зціплені зуби і не в широкій усмішці, а радше в гримасі.