— Щось забули?
Вона кивнула, стиснувши вуста у криву риску, — так, ніби погоджувалася з особливістю якоїсь гри, в яку ми грали.
— Хочете проникнути в суть? Хочете якусь відправну точку? Що ж, ви дали мені Кадміна, тож я, мабуть, вам це завинила.
— Ви нічого мені не винні, Ортеґо. Це зробив «Гендрікс», а не я.
— Лейла Беґін, — сказала вона. — Назвіть це ім’я Банкрофтовим крутим юристам і подивіться, що це вам дасть.
Двері зачинилися, і в відображеній кімнаті не залишилося нічого, крім вогнів міста за стінами. Я трохи подивився на них, підкурив нову цигарку й докурив її до фільтра.
Банкрофт не чинив самогубства — це факт. Я працював над цією справою менше одного дня, а мною вже зацікавилися дві окремі групи осіб. По-перше, чемні головорізи Ортеґи у судовій установі, а по-друге, владивостоцький убивця та його запасний чохол. А чого варта чудернацька поведінка Міріам Банкрофт. Загалом надто багато каламуті, щоб це було тим, чим видавалося на перший погляд. Чогось хотіла Ортеґа, чогось хотів той, хто заплатив Димітрієві Кадміну, і вони, вочевидь, хотіли, щоб про справу Банкрофта було забуто.
Для мене це не варіант.
— Ваш гість покинув будівлю, — сказав «Гендрікс» і різко висмикнув мене з задуми.
— Дякую, — байдужо промовив я й загасив цигарку в попільничці. — Не можете замкнути двері та заблокувати ліфти з цього поверху?
— Звісно, можу. Чи бажаєте ви одержувати повідомлення про входження будь-яких осіб до готелю?
— Ні, — я позіхнув, наче змія, що намагається зжерти яйце. — Просто не пускайте сюди нікого. А ще — жодних дзвінків протягом наступних семи з половиною годин.
Раптом мені вистачило сил тільки на те, щоб вилізти з одягу, а тоді мене збороли хвилі сну. Я розвісив Банкрофтів літній костюм на стільці, що стояв поблизу, і заліз у величезне ліжко з малиновою білизною. Поверхня ліжка трохи поколивалася, підлаштовуючись під вагу та розмір мого тіла, а тоді почала тримати мене, як вода. Від білизни линули ледь відчутні пахощі.
Я без ентузіазму спробував помастурбувати; мій розум понуро перебирав образи пишних форм Міріам Банкрофт, та натомість я бачив перед собою лишень Сарине бліде тіло, знищене вогнем з «Калашникова».
А тоді мене полонив сон.
Розділ сьомий
Руїни, занурені у пітьму; за далекими пагорбами сідає криваве сонце. Угорі злякано тікають до обрію, наче кити від гарпуна, хмари з м’якими черевцями, а вітер проводить наркоманськими пальцями по деревах, що ростуть уздовж вулиці.
Інненініненнініненнін…
Я знаю це місце.
Я пробираюся між спустошеними стінами руїн, намагаючись не торкатися їх, бо тоді вони щоразу озиваються приглушеними пострілами та криками, наче конфлікт, який убив це місто, всотався в рештки кам’яної кладки. При цьому я рухаюся досить швидко, бо за мною йде якась істота, та, якій не так соромно торкатися руїн. Я можу досить точно відстежити її шлях за хвилею пострілів і болю, що наростає позаду мене. Вона наближається. Я намагаюся прискоритися, але це мені ледь вдається, адже стисло горло та груди.
Із-за розтрощеного «пенька», що лишився від якоїсь вежі, виходить Джиммі де Сото. Побачивши його тут, я насправді не дивуюсь, але, завбачивши його понівечене лице, все одно здригаюся. Він усміхається тим, що лишилося від його рис, і кладе руку мені на плече. Я намагаюся не сахнутися.
— Лейла Беґін, — каже він і киває в той бік, звідки я прийшов. — Назви це ім’я крутому юристові Банкрофта.
— Назву, — кажу я і йду повз нього. Але він не прибирає руки з мого плеча; це, певно, означає, що його передпліччя тягнеться за мною, як гарячий віск. Я зупиняюся, почуваючись винним у болю, якого це йому має завдавати, але він усе одно не відпускає мого плеча. Я знову рушаю.
— Може, повернешся й будеш битися? — невимушено питає він і наздоганяє мене без явних зусиль, не переставляючи ноги.
— Чим? — кажу я й розводжу порожніми руками.
— Треба було озброїтися, друзяко. Серйозно.
— Вірджинія казала нам не покладатися на слабкість зброї.
Джиммі де Сото глузливо пирхає.
— Так, і згадай, куди зрештою втрапила та тупа сучка. Від вісімдесяти до ста без права зменшення строку.
— Ти не можеш цього знати, — байдужо промовляю я, більше уваги приділяючи звукам гонитви позаду себе. — Ти ж загинув за багато років до цього.