— Ой, та ну тебе, хто в наш час помирає по-справжньому?
— Спробуй сказати це якомусь католику. І, хай там як, Джиммі, ти справді помер. Як я пам’ятаю, безповоротно.
— А хто такі католики?
— Згодом розповім. Не маєш цигарок?
— Цигарок? Що у тебе з рукою?
Я уриваю ланцюжок маячні й пильно дивлюся на свою руку. Джиммі спитав недарма. Шрами на моїй руці перетворилися на свіжу рану; там збирається кров і потроху стікає в долоню. Отже, звісно…
Я тягнуся до свого лівого ока й намацую вологу під ним. Прибираю закривавлені пальці.
— Щасливчик, — спокійно зауважує Джиммі де Сото. — В очницю не влучили.
Кому, як не йому, це знати? Його ліва очниця перетворилася на колодязь, наповнений кров’ю — це все, що лишилося від неї під Інненіном, коли він видряпав собі нігтями око.
Ніхто так і не довідався, що йому тоді ввижалося. Коли Джиммі та решту інненінського десанту відправили в цифровому вигляді на психохірургію, вірус захисників Інненіна вже встиг незворотно зіпсувати їм психіку. Програма була така заразна, що в клініці тоді навіть не наважилися зберегти те, що лишилося в пам’яті, для дослідження. Рештки Джиммі де Сото лежать на запломбованому диску з написом трафаретними червоними літерами «ЗАБРУДНЮВАЧ ДАНИХ» десь у підвалі штабу Корпусу посланців.
— Мені треба якось цьому зарадити, — не без відчаю кажу я.
Звуки, що їх видобув зі стін мій переслідувач, небезпечно наближаються. Сонце остаточно зникає за пагорбами. По руці й обличчі в мене стікає кров.
— Відчуваєш цей запах? — запитує Джиммі й підіймає обличчя до студеного повітря довкола нас. — Вони його змінюють.
— Що?
Але я, гарикнувши у відповідь, й сам одразу відчуваю цей запах. Свіжий, підбадьорливий аромат, подібний до пахощів у «Гендріксі», але невловимо інакший, трохи подібний на міцну структуру того запаху, з яким я заснув, а потім…
— Час іти, — каже Джиммі, і я вже збираюся спитати його, куди, аж тут до мене доходить, що він говорить про мене, і я…
Прокидаюся.
Різко розплющивши очі, я побачив один із психоделічних муралів у готельному номері. Стрункі, тендітні постаті в кафтанах, розкидані по полю зеленої трави та жовтих і білих квітів. Я насупився і схопився за загрубілу рубцеву тканину в себе на передпліччі. Жодної крові. Усвідомивши це, я остаточно прокидаюся й сідаю на великому багряному ліжку. Замість пахощів, аромат яких, дещо змінившись, і підштовхнув мене до свідомості, остаточно перетворився на аромат кави та свіжого хліба. Нюховий будильник «Гендрікса». У затемнену кімнату крізь ґандж у поляризованому склі вікна лилося світло.
— У вас відвідувач, — жваво сповістив голос «Гендрікс».
— Котра година? — прохрипів я. Горло мені неначе щедро змастили переохолодженим клеєм.
— Десята шістнадцять за місцевим часом. Ви проспали сім годин сорок дві хвилини.
— А мій відвідувач?
— Уму Прескотт, — сказав готель. — Вам потрібен сніданок?
Я вибрався з ліжка й подався до санвузла.
— Так. Кава з молоком, добре підсмажене біле м’ясо та який-небудь фруктовий сік. Можете відправити Прескотт нагору.
Коли двері подали сигнал, я вже вибрався з душу й ходив у переливчасто-блакитному купальному халаті, оздобленому золотавою тасьмою. Я взяв сніданок із люка обслуговування й відчинив двері, тримаючи тацю на одній долоні.
Уму Прескотт була висока, показна африканка, вища за мій чохол на пару сантиметрів. Її волосся було заплетене в коси з десятками овальних скляних намистинок семи чи восьми моїх улюблених кольорів, а її вилиці прикрашало абстрактне татуювання. Вона стояла на порозі у блідо-сірому костюмі та довгому чорному пальті з піднятим коміром і з сумнівом дивилася на мене.
— Пане Ковач.
— Так, заходьте. Не приєднаєтеся до сніданку?
Я поставив тацю на незастелене ліжко.
— Ні, дякую. Пане Ковач, я — головний юридичний представник Лоренса Банкрофта, працюю через фірму «Прескотт, Форбс і Ернандес». Пан Банкрофт повідомив…
— Так, я знаю, — я взяв з таці шматочок курки гриль.
— Пане Ковач, річ у тому, що в нас зустріч із Деннісом Найманом у «ПсихаСек» за… — вона позирнула вгору, звіряючись із ретинальним годинником. — Тридцять хвилин.
— Ясно, — промовив я, голосно жуючи. — Я не знав.