— Я телефонувала від восьмої ранку, але готель не давав мені додзвонитися. Я гадки не мала, що ви так довго спатимете.
Я всміхнувся їй з набитим куркою ротом.
— Отже, ви схибили, як шукали інформацію. Мене вчора тільки зачохлили.
Тут вона трохи напружилась, однак професійне самовладання швидко взяло гору. Вона перетнула кімнату й сіла на віконній полиці.
— Отже, ми запізнимося, — сказала вона. — Гадаю, вам треба поснідати.
Посеред Затоки було холодно.
Я виліз із автотаксі на блякле сонечко та сильний вітер. Уночі був дощ, і довкола внутрішньої території досі супилося кілька громад сірих купчастих хмар, які похмуро опиралися спробам невблаганного морського бризу їх прибрати. Я підняв комір свого літнього костюма й подумки зауважив, що треба купити пальто. Нічого особливого, щось до середини стегна з коміром і кишенями, в які можна запихати руки.
Прескотт біля мене явно було страшенно затишно в пальті. Вона розплатилася з таксі, змахнувши великим пальцем, і ми обоє відступили, поки воно здійнялося. Мої руки та обличчя овіяла приємна хвиля теплого повітря з підйомних турбін. Я закліпав, захищаючись від невеличкого вихору гравію та пилу, й побачив, як Прескотт робить те саме, піднявши худорляву руку. А тоді таксі зникло, з гудінням долучившись до вулика в небі над суходолом. Прескотт повернулася до будівлі за нашими спинами й лаконічно показала на неї великим пальцем.
— Сюди.
Я запхав руки в надто малі кишені костюма й пішов за нею. Трохи зігнувшись назустріч вітру, ми попхалися довгими закрученими сходами до «ПсихаСек Алькатрас».
Я очікував побачити будівлю з високим рівнем безпеки й не був розчарований. «ПсихаСек» розташовувалася у кількох низьких, двоповерхових видовжених модулях із глибоко утопленими вікнами, як у військовому командному бункері. На цьому тлі виділявся лиш один купол на західному кінці, де, як я гадав, мало зберігатися обладнання для супутникового висхідного каналу. У комплексі переважала бліда гранітно-сіра барва, а відбивальні вікна були димчасто-помаранчеві. Не було ані голодисплеїв, ані радіооголошень — взагалі нічого, що могло би сповістити нас, що ми прибули туди, куди слід, окрім простої таблички, вигравіруваної лазером у скісній кам’яній стіні вхідного блоку:
Над табличкою було маленьке чорне вартове око, обабіч якого висіли динаміки з важкими решітками. Уму Прескотт підняла руку й помахала йому.
— Ласкаво просимо до «ПсихаСек Алькатрас», — жваво промовив голос-конструкт. — Прошу назватися впродовж наступних п’ятнадцяти секунд.
— Уму Прескотт і Такеші Ковач, прийшли до директора Наймана. Ми за домовленістю.
По нас обох з голови до ніг пробіг тоненький зелений сканувальний лазер, а тоді одна частина стіни плавно відсунулася назад і опустилася, відкривши прохід усередину. Радий сховатися від вітру, я спритно зайшов у цю нішу і, залишивши Прескотт позаду, пройшов коротким коридором за помаранчевими вогниками, як на злітно-посадковій смузі, до рецепції. Щойно ми вийшли з проходу до рецепції, масивна вхідна плита з гуркотом піднялась і знову зачинилася. Надійний захист.
Рецепція — кругла зона з теплим освітленням і скупченнями крісел та низьких столів, встановлених за сторонами світу. На півночі та на сході сиділи невеликими групами люди й стиха перемовлялися. Посередині стояв круглий письмовий стіл, за яким сидів, ховаючись за цілим арсеналом секретарського обладнання, адміністратор. Тут не було жодних штучних конструктів: то була реальна людина, стрункий молодик, заледве двадцятирічний, який підняв розумний погляд, коли ми підійшли ближче.
— Можете одразу проходити, пані Прескотт. Кабінет директора вгорі, за третіми дверима праворуч.
— Дякую, — Прескотт знову пішла перша; щойно ми відійшли досить далеко, щоб нас не почув адміністратор, вона ненадовго обернулася і пробурмотіла: — Відколи цей комплекс було збудовано, Найман трохи гне кирпу, та загалом, він хороша людина. Постарайтеся не дати йому себе роздратувати.
— Звісно.
Ми йшли так, як сказав адміністратор, поки під названими ним дверима мені не довелося зупинитися і придушити смішок. Найманові двері, безсумнівно, створені з найкращим можливим на Землі смаком, повністю, згори донизу, складалися з дзеркального дерева. Після висококласної системи безпеки та зустрічі з адміністратором із плоті та крові, це видавалося майже таким самим витонченим, як плювальниці у вигляді піхов на Складі портових повій мадам Мі. Моя веселість, напевно, була очевидна, тому що Прескотт, стукаючи у двері, насупилася.