— Лише одне: довкола того, що, за словами представників влади, не горить, збирається дуже багато диму. Ви коли-небудь зустрічалися з лейтенанткою, що вела справу?
— Крістін Ортеґа. Звісно. Я навряд чи її забуду. Ми майже тиждень репетували одна на одну з протилежних боків столу.
— Ваші враження?
— Про Ортеґу? — Прескотт явно здивувалася. — Наскільки я знаю, добра поліціянтка. Відома неабиякою суворістю. Відділ органічних ушкоджень — це ланцюгові пси управління поліції, тож заробити собі таку репутацію їй явно було непросто. Вона вела справу досить продуктивно…
— На думку Банкрофта — ні.
Пауза. Прескотт сторожко поглянула на мене.
— Я сказала «продуктивно». Я не сказала «наполегливо». Ортеґа виконувала свою роботу, але…
— Але вона не любить метів?
Ще одна пауза.
— Ви непогано відчуваєте вулицю, пане Ковач.
— Її термінологія сама чіпляється, — скромно промовив я. — Чи вважаєте ви, що Ортеґа не стала б закривати справу, якби Банкрофт не був метом?
Прескотт замислилася.
— Це досить поширене упередження, — повільно сказала вона, — але мені не здається, що Ортеґа відмовилася від нас через нього. На мою думку, вона просто зрозуміла, що одержить замало вигоди від вкладених зусиль. Робота системи підвищень в управлінні поліції принаймні частково залежить від кількості вирішених справ. Ніхто не розумів, як швидко вирішити цю справу, а пан Банкрофт був живий, тому…
— Було не до того, еге ж?
— Так. Щось таке.
Я ще трохи подивився у вікно. Таксі мчало над вершинами струнких багатоповерхових стеків і заповненими транспортом щілинами між ними. Я відчував, як у мені зростає давня лють, ніяк не пов’язана з моїми поточними проблемами. Щось таке, що накопичилося завдяки рокам, проведеним у Корпусі, та звичному дрібному емоційному вантажу, схожому на мул на поверхні душі. Вірджинія Відаура, Джиммі де Сото, який помирає у мене на руках під Інненіном, Сара... Каталог невдахи, хоч із якого боку глянь.
Я притлумив це.
У мене свербів шрам під оком, а кінчики пальців позагиналися від тяги до нікотину. Я почухав шрам. Цигарки залишив у кишені. Якоїсь невизначеної миті цього ранку я заповзявся кинути курити. У мене виникла несподівана думка.
— Прескотт, це ж ви обрали для мене цей чохол?
— Прошу? — вона проглядала якусь субретинальну проекцію й не одразу зосередилася на мені. — Що ви сказали?
— Цей чохол. Його обрали ви, чи не так?
Вона насупилася.
— Ні. Наскільки я знаю, цей вибір зробив пан Банкрофт. Ми просто надали короткий список відповідно до специфікацій.
— Ні, він сказав мені, що цим займалися його юристи. Однозначно.
— Ой, — вона перестала супитись і злегка всміхнулася. — Пан Банкрофт має безліч юристів. Мабуть, він здійснив це через якусь іншу контору. А що?
Я гмикнув.
— Нічого. Попередній власник цього тіла був курцем, а я — не курець. Це капець як заважає жити.
Усмішка Прескотт поширшала.
— Ви збираєтеся кинути?
— Якщо зумію знайти час. Банкрофтові умови такі: якщо я розгадаю справу, мене можуть перечохлити, не шкодуючи грошей — тож у довгостроковій перспективі це насправді не має значення. Мені просто огидно щоранку прокидатися з повного горлянкою лайна.
— Як гадаєте, ви зможете?
— Кинути курити?
— Ні. Вирішити цю справу.
Я беземоційно поглянув на неї.
— Адвокате, у мене насправді немає вибору. Ви читали умови мого найму?
— Так. Я їх написала, — Прескотт подивилася на мене так само беземоційно, але за цим поглядом ховалися сліди дискомфорту. Побачивши його, я таки не став тягнутися на інший бік таксі, щоб ударом однієї застиглої руки вчавити її носову кістку їй у мозок.
— Ясно, ясно, — сказав я і знову визирнув з вікна.
…І ЗАСУНУ КУЛАК ТВОЇЙ ЖІНЦІ В ПІХВУ В ТЕБЕ НА ОЧАХ ГРАНИЙ СУЧИЙ МЕТЕ ТИ НЕ МОЖЕШ…
Я зняв гарнітуру і кліпнув. У тексті були грубі, але ефективні віртуальні графічні зображення та інфразвукова частота, від якої в мене загуло в голові. Прескотт із розумінням і співчуттям поглянула на мене з іншого боку столу.
— Там усе таке? — запитав я.
— Ну, далі воно менш зв’язне, — вона показала на завислий над столом голографічний дисплей, на якому переверталися зображення файлів, які я відкривав, холодних відтінків блакитного та зеленого. — Це ми називаємо стеком ВП — вгашених і причинних. Узагалі-то, ці хлопці здебільшого надто тяжко постраждали, щоби становити якусь реальну загрозу, але знати, що вони десь там, неприємно.