— Вам допомогти?
Тонколиций чоловік невизначеного віку висунув голову з-за похилого блока консольного обладнання. У нього в роті була незапалена цигарка, а до інтерфейсу за правим вухом була підключена довга нитка кабелю. Його шкіра відзначалася нездоровою блідістю.
— Так, я шукаю Віктора Елліотта.
— Там, попереду, — він показав рукою туди, звідки я прийшов. — Бачите старого на огорожі? Того, що дивиться на корабель? Ото він.
Я визирнув у вечірній присмерк за дверима й розгледів самотню постать біля огорожі.
— Він володіє цим закладом?
— Так. За свої гріхи, — інфопацюк усміхнувся на весь рот і обвів жестом усе довкола. — Зважаючи на те, як тут ідуть справи, йому не конче потрібно сидіти в кабінеті.
Я подякував і знову вийшов надвір. Світло вже почало меркнути, і голографічне обличчя Аншани Саломан дедалі більше впадало в око. Пройшовши під одним із банерів, я наблизився до чоловіка біля огорожі й теж поклав руки на темно-сірий чавун. Чоловік, коли я до нього долучився, роззирнувся довкола і привітався зі мною кивком, а тоді знову почав вдивлятися у горизонт, ніби шукаючи тріщину у звареному шві між морем і небом.
— Досить похмуре паркувальне місце, — сказав я, показавши рукою на розтрощений корабель.
Він спершу задумливо глянув на мене, а тоді відповів.
— Кажуть, то були терористи, — голос у нього був порожній, байдужий, наче він колись перестарався, користуючись ним, і щось зламалося. — Або під час шторму стався збій у роботі сонара. А може, і те, і те.
— Може, це зробили заради страхування, — промовив я.
Елліотт поглянув на мене знову, тепер уже пильніше.
— Ви нетутешній? — запитав він; цього разу в його голосі додалося трохи зацікавленості.
— Ні. Я тут проїздом.
— Із Ріо? — сказав він, показуючи на Аншану Саломан. — Ви артист?
— Ні.
— А, — він неначе замислився над цим на мить. Здавалося, цей чоловік відучився розмовляти. — Ви рухаєтеся, як артист.
— Ви майже вгадали. Це військова нейрохімія.
Тут до нього дійшло, але шок, здавалося, лише ненадовго промайнув ув очах і згас. Він повільно оглянув мене з голови до ніг, а тоді знову повернувся до моря.
— Ви приїхали мене шукати? Ви від Банкрофта?
— Можна й так сказати.
Він облизав губи.
— Приїхали мене вбити?
Я витягнув із кишені паперовий документ і передав йому.
— Приїхав вас порозпитувати. Ви передавали це?
Він прочитав текст, беззвучно ворушачи губами. В голові я знову чув слова, які він смакував: «…за те, що забрав у мене доньку… спалю плоть у тебе на голові… не знатимеш ні дня, ні години… ніде не будеш у безпеці в цьому житті…» Це було не надто оригінально, зате щиро та красномовно, чим турбувало більше за будь-які образи, які Прескотт показала мені у стеку «для вгашених і причинних». А ще там було точно названо смерть, якою загинув Банкрофт. Частинковий бластер мав обвуглити Банкрофтів череп іззовні до хрусткої скоринки, а тоді рознести його перегрітий вміст по кімнаті.
— Так, це моє, — тихо промовив Елліотт.
— Ви знаєте, що минулого місяця хтось убив Лоренса Банкрофта.
Він повернув папір мені.
— Та невже? Я чув, що той гад сам відстрілив собі голову.
— Ну, це можливо, — погодився я, зіжмакав папір і закинув його в заповнений відходами контейнер під нами на пляжі. — Але мені платять не за те, щоб я сприймав цю версію всерйоз. На жаль для вас, причина його смерті неприємно близька до того, як ви висловилися в цьому тексті.
— Я цього не робив, — просто сказав Елліотт.
— Я знав, що ви це скажете. Я міг би навіть вам повірити — от тільки той, хто таки вбив Банкрофта, пробрався за дуже серйозні системи безпеки, а ви колись були сержантом тактичної піхоти. Я ж знав декого з тактиків на Світі Гарлана, і кілька з них були підготовлені для таємних замовних убивств.
Елліотт із цікавістю поглянув на мене.
— Ви коник-стрибунець?
— Хто-хто?
— Коник-стрибунець. Уродженець іншої планети.
— Так.
Якщо Елліотт і боявся мене колись, то тепер його страх швидко зникав. Я подумав, чи не розіграти мені карту Посланця, але виглядало на те, що воно того не варте. Елліотт же не припиняв говорити.