— Не доводь мене до цього, Ковачу.
Я наблизився на крок до столу і сперся на нього стегном; моє дихання зі свистом виривалося з-поміж зубів і булькало в горлі. «Сміт і Вессон» виблискував на подряпаному дереві, наче пірит. Одна з орбіталок вистрілила у Плесо променем енергії, що осяяв кімнату блакиттю. Я вловив поклик виру.
— Я сказав: не…
Я заплющив очі й підхопив пістолет зі столу.
ЧАСТИНА ПЕРША: ПРИБУТТЯ
(Завантаження голкокидка)
Розділ перший
Повертатися зі світу мертвих може бути нелегко.
У Корпусі посланців навчають розслабитися перед збереженням. Ні про що не думати й просто плавати. Це — перший урок, що його інструктори вбивають в учнів від першого дня. Вірджинія Відаура з суворими очима та врівноваженим тілом танцівниці всередині безформного комбінезона Корпусу крокувала перед нами в інструктажній. «Нічим не переймайтеся, — казала вона, — і ви будете до цього готові». Десятиліття по тому я зустрівся з нею ще раз — у судовій установі Нової Канаґави. Вона мала сісти років на вісімдесят-сто за зухвале озброєне пограбування та завдання органічних ушкоджень. Наостанок вона сказала мені, коли її виводили з камери: «Не турбуйся, малий, її збережуть». Тоді вона нахилила голову, щоб підкурити цигарку, щосили втягнула диму в легені, на які їй уже було начхати, і рушила коридором, ніби на якусь нудну нараду. У вузькому полі зору, що відкривалося мені зі входу до камери, я помітив у цій ході гордість і прошепотів її слова самому собі, наче мантру.
«Не турбуйся, її збережуть.» Неоднозначний жарт. Холодна віра у продуктивність пенітенціарної системи та ключ до невловимого стану свідомості, без якого неможливо не наразитися на скелі психозу. Що людина відчуває, що вона думає, чим вона є, коли її зберігають, такою вона й вийде. У стані високої тривожності це може бути проблемою, тому людина йде, тримається в нейтральному стані, абстрагується і пливе.
Якщо має час.
Я вийшов із резервуара в корчах, одну руку притиснувши до грудей у пошуках ран, а другою схопившись за неіснуючу зброю. Вага вдарила мене молотком, і я знову опустився у плавальний гель. Я замахав руками, боляче вдарився ліктем об бік резервуара й охнув. Гель грудками проникнув мені до рота і в горло. Я швидко стулив рота і схопився за комінгс люка, але ця фігня була повсюди: заліпила очі, пекла ніс і горло, ковзала під пальцями. Вага змушувала мене відпустити люк, тиснучи мені на груди, наче маневр із великим перевантаженням, і пхаючи мене назад у гель. Моє тіло несамовито гойдалося в резервуарі. Плавальний гель? Та я в ньому потопав. Раптом мене міцно схопили за руку, а тоді я, кашляючи, опинився у вертикальному положенні. Якраз перед тим, як я усвідомив, що не поранений, хтось грубо протер мені рушником обличчя, і я отримав здатність бачити. Я вирішив приберегти це задоволення на потім і зосередився на виведенні вмісту резервуара з носа й горла. Десь із півхвилини я сидів, опустивши голову, викашлюючи гель і намагаючись збагнути, чому все таке важке.
— Ось тобі й підготовка, — голос був різкий, чоловічий, із тих, які зазвичай чути в судових закладах. — Коваку, та чого тебе взагалі навчали в Корпусі?
Тоді я і здогадався. На Світі Гарлана прізвище Ковач досить поширене, його вміють вимовляти всі, а цей хлопака не вмів. Він розмовляв розтягнутим варіантом аманглійської, яким послуговуються на Світі, але навіть з урахуванням цього він страхітливо спотворював моє прізвище, вживаючи наприкінці тверде «к» замість слов’янського «ч».
А ще все було занадто важке.
Усвідомлення пройшло крізь туман моїх чуттів, наче цеглина крізь матоване листове скло.
Ми не на моїй планеті.
Якоїсь миті Такеші Ковача (ЦЛ) узяли й перевезли як вантаж. А позаяк Світ Гарлана був єдиною придатною для життя біосферою в системі Блиск, це означало міжзоряний голкокидок…
Куди?
Я поглянув угору. У бетонний дах були вбудовані яскраві неонові лампи. Я сидів у відкритому люку тьмяного металевого циліндра і скидався на стародавнього авіатора, який забув одягтися, перш ніж видертися на борт свого біплана. Мій циліндр стояв у ряду з двох десятків циліндрів, притулених до стіни, навпроти зачинених сталевих дверей. Повітря було студене, а стіни — нефарбовані. Віддам Світу Гарлана належне: там кімнати для перечохлення принаймні розфарбовані в пастельні кольори, а доглядачі симпатичні. Врешті-решт, там теоретично опиняються, вже сплативши свій борг перед суспільством. Найменше, що можна зробити в такому випадку, — це дати радісний старт новому життю.