— Психокрихти дають усе, — промовив Елліот з дивним ентузіазмом — як я підозрював, породженням думок його дружини. — Сумнів, бруд, людяність. Люди готові платити за це цілий статок.
— Але це незаконно?
Елліотт показав жестом на фасад майстерні зі своїм іменем.
— Ринок даних обвалився. Надлишок брокерів. Насичення. У нас був поліс на клонування та перечохлення, розрахований на нас обох і Елізабет. Моєї пенсії колишнього тактика явно не вистачало. Що ми могли зробити?
— Скільки їй дали? — тихо спитав я його.
Елліотт поглянув на море.
— Тридцять років.
Трохи згодом він, не відводячи погляду від обрію, сказав:
— Шість місяців у мене все було гаразд, а тоді я вмикаю екран і бачу, як якась корпоративна представниця ходить у тілі Айрін, — він зробив півоберта в мій бік і пирхнув. — Корпорація придбала його безпосередньо у сховища Бей-Сіті. Заплатила вп’ятеро більше, ніж я міг собі дозволити. Кажуть, ця сучка ходить у ньому лише через місяць.
— Елізабет у курсі?
Він кивнув — так, наче опустив сокиру.
— Вона витягнула це з мене якось уночі. Я був під контактним кайфом. Увесь день лазив по стеках, шукаючи клієнтів. Геть не розумів, де я чи що відбувається. Хочете знати, що вона сказала?
— Ні, — пробурмотів я.
Він мене не почув. Кісточки його пальців на залізній огорожі побіліли.
— Вона сказала: «Не хвилюйся, татку, коли я розбагатію, ми викупимо маму».
Ситуація поступово виходила з-під контролю.
— Послухайте, Елліотте, мені шкода вашої доньки, але, судячи з того, що я почув, вона не працювала в таких закладах, до яких вчащає Банкрофт. «Закритий простір Джеррі» — це ж не зовсім Доми, чи не так?
Колишній тактик без попередження розвернувся до мене зі сліпою люттю в очах і стиснутих кулаках. Я не міг поставити йому це на карб. Він бачив перед собою лише людину Банкрофта.
Але посланця не можна заскочити зненацька: цього не допустить обробка. Я передбачив атаку мало не раніше, ніж він сам зрозумів, що атакує, а менш ніж за секунду спрацювала нейрохімія мого позиченого чохла. Він напав знизу, пірнаючи під захист, який подумки мені приписав, і спробував знайти удари по корпусу, від яких у мене розтрощаться ребра. Захисту там не було, та й мене теж. Натомість я зайшов за траєкторію ударів, вивів його з рівноваги своєю вагою й переплів одну ногу з його ногою. Він незграбно позадкував на огорожу, а я врізав йому в сонячне сплетіння ліктем, зробивши безжальний аперкот. Від шоку в нього посіріло обличчя. Нахилившись, я прип’яв його до огорожі й тицьнув йому в горло розведеними пальцями однієї руки.
— Досить, — дещо невпевнено гаркнув я. Нейрохімічна проводка цього чохла була зроблена грубіше за системи Корпусу, якими я користувався раніше, а коли вони працювали на повну потужність, я почувався підвішеним у підшкірному мішку з дротяної сітки.
Я опустив погляд на Елліотта.
Його очі відділяла від моїх ширина однієї долоні; хоч я й досі тримав його за горло, вони ще палали люттю. Гучно дихаючи крізь зціплені зуби, він намагався знайти сили, щоби звільнитися з моєї хватки й нашкодити мені.
Я відірвав його від огорожі й відсторонився від нього в застережній позі.
— Послухайте, я тут нічого не оцінюю. Просто хочу знати. Чому ви думаєте, ніби вона якось пов’язана з Банкрофтом?
— Тому що вона мені так сказала, гівнюче, — прошипів він. — Вона розповіла мені, що він зробив.
— А що саме?
Він швидко кліпнув, і його невивільнена лють обернулася на сльози.
— Дещо брудне, — сказав він. — Вона казала, що він цього потребує. Настільки, щоби повертатися. Настільки, щоби платити.
Талон на обід. «Не хвилюйся, татку, коли я розбагатію, ми викупимо маму.» Такої помилки досить легко припуститися в юності. Але ніщо не дається так просто.
— Думаєте, тому вона й померла?
Він повернув голову й подивився на мене, як на павука особливо отруйного виду на підлозі власної кухні.
— Шановний, вона не померла. Її хтось убив. Хтось узяв бритву й порізав її.
— Судовий протокол стверджує, що це був якийсь клієнт. Не Банкрофт.
— Звідки їм знати? — байдужо сказав він. — Вони називають тіло, і хто його зна, хто там усередині. Хто за все це платить.