— Його вже знайшли?
— Убивцю повії з біокабінки? А як ви гадаєте? Вона ж працювала не зовсім у Домах, так?
— Елліотте, я не це мав на увазі. Якщо ви скажете, що вона знайшла Банкрофта у Джеррі, я вам повірю. Але ви маєте визнати: це не скидається на Банкрофтову поведінку. Я з ним зустрічався і… щоб він прогулювався нетрями? — я похитав головою. — Мені він таким не здається.
Елліотт відвернувся.
— Плоть, — сказав він. — Якою може здатися плоть мета?
Уже майже остаточно стемніло. За водою, на похилій палубі військового судна, вже почалася вистава. Ми обидва якийсь час дивилися на вогні, чули яскраві уривки музики, подібні на передачі з планети, вхід на яку нам навіки заказано.
— Елізабет досі у стеку, — тихо зауважив я.
— Так, то й що? Поліс на перечохлення став недійсним чотири роки тому, коли ми вгатили всі свої гроші в якогось юриста, який сказав, що може розгадати справу Айрін, — він показав на тьмяно освітлений фасад своєї контори. — Я що, схожий на людину, в якої невдовзі заведуться гроші?
Далі вже не було про що говорити. Я залишив його дивитися на вогні й повернувся до машини. Коли я проминув його, виїжджаючи з маленького містечка, він ще був там і не озирнувся.
ЧАСТИНА ДРУГА: РЕАКЦІЯ
(Загарбницький конфлікт)
Розділ дев'ятий
Я зателефонував Прескотт із автомобіля. На вбудованому у приладову дошку запорошеному екранчику чітко відобразилося її дещо роздратоване обличчя.
— Ковачу. Ви знайшли те, що шукали?
— Взагалі-то, я досі не знаю, що шукаю, — бадьоро промовив я. — Як думаєте, Банкрофт узагалі ходить до біокабінок?
Вона скривилася.
— Ой, я вас благаю.
— Гаразд, ось ще одне запитання. Лейла Беґін коли-небудь працювала в закладах з біокабінками?
— Ковачу, насправді я й гадки не маю.
— Ну, то вточніть це. Я зачекаю, — відповів я кам’яним голосом. Витончена відраза Прескотт дуже контрастувала з болем Віктора Елліотта через доньку.
Поки юристка зникла з екрана, я почав вистукувати пальцями й несподівано для самого себе замугикав у цьому ритмі міллспортський рибальський реп. Зовні повз мене прослизало нічне узбережжя, але запахи та звуки моря раптом стали зовсім не такими, як треба. Надто притлумленими, без сліду бела-трави у вітрі.
— Ось, — Прескотт із дещо ніяковим виглядом знову сіла в зоні покриття телефонного сканера. — В оклендському досьє Беґін є два випадки роботи в біокабінках, до того, як вона одержала тимчасову роботу в одному з Домів Сан-Дієго. Якщо її не знайшов професійний шукач талантів, то в неї мала бути перепустка.
Банкрофт мав бути непоганою перепусткою куди завгодно. Мені закортіло це сказати, але я припнув язика.
— Зображення маєте?
— Чиє? Беґін? — Прескотт знизала плечима. — Тільки двовимірне. Хочете, перешлю?
— Перешліть, будь ласка.
Старезний автотелефон трохи зашипів, пристосовуючись до зміни вхідного сигналу, а тоді з завад показалося обличчя Лейли Беґін. Я нахилився ближче, видивляючись у них правду. На її пошуки знадобилося трохи часу, але вона там була.
— Так. А тепер не можете знайти мені адресу закладу, де працювала Елізабет Елліотт? «Закритий простір Джеррі». Він на вулиці, що називається Маріпоса-стрит.
— На розі Маріпоси та Сан-Бруно, — пролунав із-за послужливо набурмосеного личка Лейли Беґін безплотний голос Прескотт. — Господи, це ж просто під старою автострадою. Це не може не бути порушенням техніки безпеки.
— Можете надіслати мені мапу з поміченим маршрутом від мосту?
— Ви туди їдете? Сьогодні ввечері?
— Прескотт, удень у таких закладах клієнтів небагато, — терпляче пояснив я. — Звісно, я їду туди сьогодні ввечері.
Моя співрозмовниця по той бік лінії завагалася.
— Ковачу, це не рекомендована зона. Ви маєте бути обережним.
Цього разу я не втримався від веселого пирхання. Я ніби чув, як хтось каже хірургові бути обережним і не закривавити рук. Напевно, вона мене почула і сухо промовила:
— Я надішлю мапу.
Обличчя Лейли Беґін блимнуло та зникло, і на її місці вималювався сітчастий візерунок вулиць і я побачив місце її перебування. Більше мені нічого не було потрібно. Волосся в неї було переливчасто-малинове, її горло стискав залізний нашийник, а перелякані очі приховував густий макіяж, але під усім цим я розгледів риси обличчя. Ті самі риси, що були ледь помітні на кодакристалі Віктора Елліотта з зображенням його доньки. Невелика, проте незаперечна подібність.