— Пані Елліотт, усі люди, які сюди приходять, дивні. Інакше їх би тут не було.
Я вдавано поморщився.
— А… Хтось… Важливий?
— Я не знаю. Послухайте, пані Елліотт, Ліззі мені подобалася, вона реально добре повелася зі мною пару разів, коли я хворіла, та ми так і не зблизилися. Вона була близька до Хлої та… — вона зупинилась, а тоді поспіхом додала: — Ну, знаєте, нічого такого, але вони з Хлої та Мак усім ділилися — ну, знаєте, розмовляли і все таке.
— Я можу поговорити з ними?
Вона швидко оглянула кутки кабінки так, наче щойно почула якийсь непоясненний звук. Вигляд у неї був зацькований.
— Вам краще цього… Не робити. Джеррі, розумієте, він не любить, коли ми розмовляємо з людьми. Якщо він нас застукає…
Я вклав у свою позу й тон усю переконливість посланця.
— Ну, може, ти б могла спитати за мене…
Здається, її очі виражали ще більший страх, однак голос жінка опанувала.
— Авжеж. Я порозпитую. Але не… Не зараз. Вам треба йти. Вертайтеся завтра о цій самій порі. До цієї ж кабінки. Я буду вільна. Скажіть, що ви домовилися про зустріч.
Я обіруч узяв її долоню.
— Дякую, Аненомо.
— Мене звати не Аненома, — раптом сказала вона. — Мене звати Луїза. Звіть мене Луїза.
— Дякую, Луїзо, — я ще тримав її за руку. — Дякую за це…
— Послухайте, я ж нічого не обіцяю, — спробувала різко відказати вона. — Я лиш пообіцяла запитати, більш нічого. А тепер ідіть. Будь ласка.
Вона показала мені, як скасувати решту платежу на терміналі для внесення коштів, і двері негайно відчинилися. Нічого не змінилося. Я більше нічого не сказав. Не спробував торкнутися її знову. Я вийшов у відчинені двері, залишивши її стояти там зі складеними на грудях руками й опущеною головою; вона дивилася на вистелену атласом підлогу кабінки так, наче бачила її вперше.
У червоному світлі.
Вулиця за стінами клубу не змінилася. Двоє торгівців нікуди не поділися й завзято вели перемовини з величезним монголом, який спирався на капот машини й дивився на щось у себе в руках. Восьминіг вигнув руки, пропускаючи мене, і я вийшов у мжичку. Монгол підвів очі, коли я пройшов повз нього, і його обличчя пересмикнуло: він мене впізнав.
Я зупинився, розвернувся посеред кроку, і він знов опустив погляд, бурмочучи щось торгівцям. Пробудилася нейрохімія, і мене зсередини неначе облило холодною водою. Я пройшов вулицею до машини, і небагатослівна розмова тих трьох чоловіків негайно припинилася. Вони сховали руки в торбинках і кишенях. Мене щось підштовхувало, щось практично не пов’язане з поглядом, який кинув на мене монгол. Щось темне, що розправило крила, побачивши малопомітну вбогість кабінки, щось некероване — Вірджинія Відаура мене б за таке вилаяла. Я чув, як мені шепоче на вухо Джиммі де Сото.
— Чекаєте на мене? — спитав я, говорячи монголові у спину, і побачив, як у ній напружилися м’язи.
Можливо, один з торгівців це передчував. Він підняв оголену руку в замирливому жесті.
— Слухай, чуваче… — кволо заговорив він.
Я зиркнув на нього краєчком ока, і він стулив пельку.
— Я сказав…
Тут усе й пішло шкереберть. Монгол, заревівши, відштовхнувся від капота й ударив мене рукою завтовшки з окіст. Удар так мене й не торкнувся, та я, хоч і відбив його, все одно незграбно відступив на крок. Торгівці оголили зброю, маленькі смертоносні шматки чорного та сірого металу, які плювались і дзявкали під дощем. Я врятувався від переплетінь вогню, сховавшись за монголом, і врізав йому в перекошене обличчя ребром долоні. Захрускотіла кістка, і я, обійшовши його, опинився біля машини, поки торгівці ще намагалися допетрати, де я. Нейрохімія перетворила їхні рухи на потік густого меду. За мною потягнувся один кулак із пістолетом, і я розбив пальці, що стискали його метал, ударом ноги збоку. Власник пальців завив, а край моєї руки врізався у скроню іншому торгівцеві. Обидва відкотилися від машини; один ще стогнав, а другий, можливо, зомлів, а може, помер. Я пригнувся.
Монгол дременув геть.
Я перескочив через дах наземної машини й побіг за ним. Під час приземлення бетон боляче вдарив мене по ногах, обидві мої литки проштрикнув гострий біль, але нейрохімія враз його притлумила, і я відстав від нього всього на десяток метрів. Я випнув груди вперед і помчав.
Монгол попереду петляв у полі мого зору, як бойовий літак, що намагається ухилитися від вогню переслідувачів. Він був надзвичайно швидкий як на свої габарити; тепер він, промайнувши між лавами опорних колон автостради, кинувся в тінь щонайменше за двадцять метрів від мене. Я пришвидшився, скривившись від гострого болю у грудях. Мене хльостав по обличчю дощ.