Десь усередині кричали.
Я повільно підвівся з землі й побачив, як транспорт опустився, зупинившись менш ніж за метр від землі. На тліючому навісі над двигуном задиміла ємність вогнегасника, з якої на вулицю полилася біла піна. Просто за пілотським вікном з виском піднявся люк. На вході стояла Крістін Ортеґа.
Розділ десятий
Цей транспорт був спрощеною версією того, на якому мене підвезли до Сантач-Гауса, в його кабіні було гамірно. Ортеґа була змушена перекрикувати двигуни.
— Ми задіємо загін нюхачів, але, якщо він має зв’язки, то може дістати речовини, які змінять хімічну сигнатуру його тіла ще до світанку. Опісля нам залишаться тільки спостереження свідків. Як у кам’яному віці. А в цій частині міста…
Транспорт накренився, і вона показала рукою на лабіринт вулиць унизу.
— Погляньте. Його називають Лизоградом. Колись давно він звався Потреро. Кажуть, гарна була місцина.
— І що сталося?
Ортеґа знизала плечима, сидячи на сталевій решітці.
— Економічна криза. Самі знаєте, як воно буває. Сьогодні в тебе свій будинок, оплачений поліс на чохол, а завтра ти на вулиці і світить тобі всього одне життя.
— Це тяжко.
— Так, звісно, — недбало погодилася слідча. — Ковачу, якого милого ви робили у Джеррі?
— Чухав сверблячку, — буркнув я. — Хіба якісь закони це забороняють?
Вона поглянула на мене.
— Ви не знімали напруги у Джеррі. Ви там пробули заледве десять хвилин.
Я знизав плечима і скорчив винувату гримасу.
— Кого хоч раз завантажували в чоловіче тіло просто з резервуара, той зрозуміє. Гормони. Все робиться поспіхом. У таких закладах, як Джеррін, результативність — не проблема.
Ортеґа зобразила усмішку й нахилилася вперед, наблизившись до мене.
— Фігня, Ковачу. Фіг-ня. Я перевірила те, в чому вас звинуватили в Міллспорті. Психологічний портрет. Його називають градієнтом Кеммеріха, і у вас він крутий — без гака й мотузки не видерешся. Хоч би що ви робили, результативність завжди буде для вас проблемою.
— Ну… — я взяв цигарку й запалив її, не припиняючи говорити. — Знаєте, з деякими жінками за десять хвилин можна зробити дуже багато.
Ортеґа закотила очі й відмахнулася від мого зауваження, як від мухи, що дзижчить довкола її обличчя.
— Так. І ви, маючи від Банкрофта такі гроші, кажете мені, що не можете дозволити собі нічого кращого за заклад Джеррі?
— Річ не у вартості, — сказав я й замислився, чи не тому, бува, до Лизограда приходили такі люди, як Банкрофт.
Ортеґа притулилася головою до вікна й визирнула на дощ. На мене вона не дивилася.
— Ви шукаєте зачіпок, Ковачу. Ви пішли до Джеррі, щоби з’ясувати дещо про те, що зробив там Банкрофт. Із часом я можу довідатися, що саме, але було би простіше, якби ви мені просто сказали.
— Чому? Ви ж сказали, що справу Банкрофта закрито. Який у вас тут інтерес?
Тут вона знову поглянула на мене — тепер уже з блиском в очах.
— Мій інтерес — збереження миру. Може, ви не помітили, та ми завжди зустрічаємося під звуки стрілянини з великокаліберної зброї.
Я розвів руками.
— Я неозброєний. Я лише ставлю запитання. І, до речі, про запитання… Як так вийшло, що, коли почалися веселощі, ви були в мене під боком?
— Гадаю, просто пощастило.
Я пропустив це повз вуха. Ортеґа ходила за мною назирці, це було очевидно. А це, своєю чергою, означало, що справа Банкрофта мала бути складнішою.
— Що буде з моєю машиною? — запитав я.
— Ми її підберемо. Сповістимо компанію-орендодавця. Хтось може приїхати на штрафну стоянку й забрати її звідти. Якщо вона вам не потрібна.
Я хитнув головою.
— Скажіть мені ось що, Ковачу: чому ви орендували наземну машину? На ті гроші, які платить вам Банкрофт, ви б могли взяти таку, — вона поплескала по перегородці.
— Мені подобається їздити по землі, — відповів я. — Так краще усвідомлюється відстань. На Світі Гарлана у повітря підіймаються рідко.
— Справді?
— Справді. Послухайте, той хлопака, який мало не спалив вас там у небі…
— Перепрошую? — вона звела брову, скорчивши, як я тепер починав думати, свою фірмову гримасу. — Виправте мене, якщо я помиляюсь, але там ми, на мою думку, врятували ваш чохол. Це ж ви дивилися у приціл не з того боку.
Я змахнув рукою.