— Дрібниці. Він чекав на мене.
— Чекав на вас? — незалежно від того, що Ортеґа думала насправді, на її обличчі відобразилася недовіра. — За словами тих торгівців жмуриком, яких ми запхали у фургон, він купував товар. Давній клієнт, як вони кажуть.
Я хитнув головою.
— Він чекав на мене. Я пішов з ним поговорити, а він кинувся геть.
— Може, йому не сподобалося ваше обличчя. Один з торгівців, здається, той, якому ви пробили череп, сказав, що вам, судячи з вигляду, кортіло когось убити, — вона ще раз знизала плечима. — Вони кажуть, що ви почали перший, і звичайно, здається, що так і було.
— Чому ви в такому разі не пред’являєте мені звинувачень?
— Ой, та в чому? — вона випустила уявну хмаринку диму. — В завданні органічних ушкоджень, які можна усунути оперативно, парочці торгівців жмуриком? У створенні загрози безпеці поліційної власності? У порушенні спокою в Лизограді? Дайте мені перепочити, Ковачу. Біля закладу Джеррі таке відбувається щоночі. Я надто втомлена, щоб заповнювати на це папери.
Транспорт накренився, і у вікні я побачив темний силует вежі «Гендрікса». На пропозицію Ортеґи підвезти мене додому я пристав майже так само, як пристав на пропозицію поліціянтів підвезти мене до Сантач-Гауса — щоб побачити, куди це мене заведе. Мудрість посланців. Пливи за течією й дивися, що вона тобі показує. Я не мав причин припускати, що Ортеґа брехала мені, кажучи, куди ми їдемо, та почасти я однак здивувався, коли побачив ту вежу. Посланцям довірливість не властива.
Посперечавшись спочатку з «Гендріксом» через дозвіл на посадку, пілот посадив нас на зачуханому майданчику на вершині вежі. Коли ми приземлялися, я відчував, як вітер смикає легке тіло транспортного засобу, а коли піднявся люк, на борт увірвався холод. Я підвівся, готовий піти. Ортеґа залишилася на місці, проводжаючи мене косим поглядом, якого я досі не міг зрозуміти. Заряд, який я відчував попередньої ночі, повернувся. Я відчував, як потреба щось сказати тисне на мене, наче неминучий пчих.
— Слухайте, як минуло затримання Кадміна?
Вона ворухнулася на сидінні й витягнула одну довгу ногу, поклавши чобіт на звільнене мною крісло. Нещиро всміхнулася.
— Пропускаємо його через машину, — сказала вона. — Ми свого доб’ємося.
— Добре, — вилізши на вітер і дощ, я підвищив голос. — Дякую, що підвезли.
Вона серйозно кивнула, а тоді захилила голову, щоб сказати щось пілоту позаду себе. Вищання турбін посилилось, і я поспіхом утік з-під люка, який почав закриватися. Коли я відійшов назад, транспорт відклеївся й полетів, замиготівши вогниками. Я востаннє побачив обличчя Ортеґи у залитому дощем вікні кабіни, а тоді вітер неначе поніс маленьку машинку геть, як осінній листочок, і вона полетіла до вулиць унизу. За кілька секунд її стало неможливо відрізнити від тисяч інших літунів, якими було всіяне нічне небо. Я повернувся й пішов проти вітру до сходів, що вели на майданчик. Мій костюм промокнув під дощем до рубця. З якого переляку Банкрофт одягнув мене в літнє вбрання, зважаючи на те, що метеорологічні умови в Бей-Сіті досі були непередбачуваними, я не знав. Коли на Світі Гарлана настає зима, то вона триває досить довго, щоб можна було прийняти певні рішення щодо гардеробу.
Верхні рівні «Гендрікса» оповила темрява, яку лише подекуди розганяло світло напівживих ілюмінієвих кахлів, але готель люб’язно підсвічував мені шлях неоновими трубками, що спалахували попереду і знову згасали позаду мене. Ефект був дивний — я почувався так, наче ніс свічку чи смолоскип.
— У вас відвідувач, — невимушено повідомив готель, коли я зайшов у ліфт і за мною з дзижчанням зачинилися двері.
Я вдарив рукою по кнопці аварійної зупинки; у тому місці, де обдер долоню, защипало оголену плоть.
— Що?
— У вас відві…
— Так, я чув, — я ненадовго замислився, чи не може ШІ образитися на мій тон. — Хто він і де він?
— Вона називає себе Міріам Банкрофт. Подальший пошук у міських архівах підтвердив особу чохла. Я дозволив їй зачекати у вашому номері, оскільки вона неозброєна, а ви не залишили там сьогодні вранці нічого важливого. Вона нічого не торкнулася, крім закусок і напоїв.
Відчувши, як у мені здіймається гнів, я зосередився на маленькій вм’ятині в металі дверей ліфта і спробував заспокоїтися.
— Це цікаво. Ви за всіх своїх гостей приймаєте такі довільні рішення?
— Міріам Банкрофт — дружина Лоренса Банкрофта, — докірливо відповів готель. — Який, своєю чергою, оплачує ваш номер. Я подумав, що за цих обставин розважливо не створювати непотрібної напруженості.
Я поглянув на стелю ліфта.