— Ви шукали відомості про мене?
— Перевірка даних передбачена контрактом, за яким я працюю. Будь-яка інформація, що зберігається, є цілковито конфіденційною, крім випадків надання повістки за директивою ООН 231.4.
— Та невже? То що ще ви знаєте?
— Лейтенант Такеші Лев Ковач, — промовив готель. — Також відомий як Мамба-Лев, Порву Однією Рукою, Льодоруб, народився в Новопешті, Світ Гарлана, 35 травня 187 року за колоніальним літочисленням. Завербований до сил Протекторату ООН 11 вересня 204 року, відібраний для вдосконалення в Корпусі посланців 31 липня 211 року в ході регулярного обстеження…
— Гаразд, — у душі я дещо здивувався тому, як глибоко копнув ШІ. Досьє на більшість людей закінчується, щойно їхні сліди виводять за межі планети. Міжзоряні голкокидки дорогі. Втім, «Гендрікс» міг щойно зазирнути в документацію коменданта Саллівана, а це було незаконно. Мені згадалася розповідь Ортеґи про те, в чому готель звинувачували в минулому. А які злочини взагалі скоює ШІ?
— Також мені спало на думку, що пані Банкрофт, імовірно, прибула сюди у зв’язку з питанням смерті свого чоловіка, яку ви розслідуєте. Я подумав, що ви б воліли поговорити з нею, якщо це можливо, а чекати у вестибюлі вона не захотіла.
Я зітхнув і відірвав руку від кнопки зупинки ліфта.
— Я в цьому не сумніваюся.
Вона сиділа на вікні, обіруч тримаючи високий келих із льодом і дивлячись на вогні від потоку транспорту внизу. Темряву в кімнаті порушувало лише м’яке світло люка обслуговування та міні-бар із триколірною неоновою рамкою. Цього було досить, щоб побачити, що вона була вдягнена в робочі штани та трико, яке прилягало до тіла, а зверху накинула якусь шаль. Коли я зайшов, вона не повернула голови, тож я пройшов далі, в її поле зору.
— Готель сказав мені, що ви тут, — промовив я. — Якщо вам було цікаво, чому я не розчохлився від шоку.
Вона поглянула на мене та прибрала волосся з обличчя.
— Дуже саркастично, пане Ковач. Мені зааплодувати?
Я знизав плечима.
— Ви б могли подякувати за напій.
Вона трохи повивчала вінця свого келиха, а тоді знову підняла очі.
— Дякую за напій.
— Немає за що.
Я пішов до бару й оглянув виставлені там пляшки. Сама собою напросилася пляшка п’ятнадцятирічного односолодового віскі. Я відкоркував його, понюхав шийку пляшки й обрав келих. Не зводячи очей зі своїх рук, поки вони наливали напій, я промовив:
— Ви довго чекали?
— Близько години. Уму Прескотт сказала мені, що ви поїхали до Лизограда, тож я здогадалася, що повернетеся ви пізно. Ви вскочили в халепу?
Я затримав у роті перший ковток віскі, відчув, як він обпалює порізи, що лишилися після удару чоботом Кадміна, і поспіхом ковтнув. А тоді скривився.
— А чому ви так подумали, пані Банкрофт?
Вона елегантно змахнула рукою.
— Просто так. Ви не хочете про це говорити?
— Не дуже.
Я опустився у величезне крісло-мішок у ногах малинового ліжка й сів, дивлячись на неї через усю кімнату. Запала тиша. З мого місця здавалося, що на неї ззаду падає світло з вікна, а її обличчя приховує тінь. Я не зводив очей з ледь помітного блиску — можливо, то блищало її ліве око. За якийсь час вона заворушилася, і в її келиху зацокав лід.
— Що ж, — вона прокашлялася. — Про що б ви хотіли поговорити?
Я махнув на неї келихом.
— Почнімо з того, чому ви тут.
— Я хочу знати, чого ви досягли.
— Звіт про виконану роботу ви можете отримати від мене завтра вранці. Я подам його Уму Прескотт, перш ніж вийти. Та ну, пані Банкрофт. Уже пізно. Ви можете й краще.
На мить мені здалося, що вона може піти — так вона смикнулася. Але тоді вона знову взяла келих обіруч, схилила над ним голову, наче шукаючи натхнення, а за одну довгу мить знову підвела погляд.
— Я хочу, щоб ви зупинилися, — сказала вона.
Я дав цим словам розчинитися в затемненій кімнаті.
— Чому?
Я помітив, як її губи розтулилися в усмішці, почув, як сплюнули її вуста.
— А чому ні? — промовила вона.
— Ну… — я надпив віскі, омиваючи алкоголем порізи в роті, щоби притлумити гормони. — Перш за все, ваш чоловік. Він досить чітко дав зрозуміти, що, накивавши п’ятами, я можу серйозно нашкодити своєму здоров’ю. По-друге, сто тисяч доларів. А далі, ну, далі ми переходимо до безтілесного царства таких речей, як обіцянки та моє слово. А ще мені, чесно кажучи, цікаво.
— Сто тисяч — це не такі вже й великі гроші, — обережно промовила вона. — А Протекторат великий. Я б могла дати вам ці гроші. Знайти таке місце для вашої втечі, де Лоренс ніколи б вас не знайшов.