Якийсь час тривало тремтливе полегшення, під час якого найменший порух, ковзання плоті по плоті викликав у нас обох схлипи та спазми. А тоді, оскільки мій чохол довго пролежав у резервуарі й мені уявилася Аненома, що притиснулася до спітнілого скла біокабінки, мій пеніс засіпався і знову почав напружуватися. Міріам Банкрофт зачепила його носом, провела вздовж і довкола нього кінчиком язика, злизуючи липку рідину, аж поки він не став гладеньким і не напружився, впершись їй у щоку, а тоді розвернулася й сіла на мене. Потягнувшись назад задля рівноваги й опори, вона опустилася, з протяжним теплим стогоном насадившись на жезл. Вона схилилася наді мною; загойдалися її груди, і я вигнувся й почав спрагло посмоктувати їхні невловимі кулі. Мої руки піднялися, хапаючись за її стегна, розсунуті довкола мого тіла.
А далі — рух.
Другий раз протривав довше, а емпатин надав йому швидше естетичного, ніж сексуального характеру. Керуючись сигналами, що виривалися з моїх чутливих центрів, Міріам Банкрофт перейшла до повільного зворотно-поступального руху, тим часом як я з відстороненою хіттю дивився на її напружений живіт і випнуті груди. З якоїсь невідомої мені причини «Гендрікс» увімкнув у кутках кімнати повільну, насичену музику раґа, а на стелі над нами в імітації блискавки закружляли плями червоного та фіалкового кольору. Коли ефект перекинувся і наші тіла всіяли зорі, я відчув, як мій розум перекидається разом із ним і мої чуття втрачають фокус. Залишилося тільки тертя стегон Міріам Банкрофт об мене, та ще вряди-годи ставало видно її тіло та обличчя, залиті барвистим світлом. Я вибухнув оргазмом, який, здавалося, був ближчий жінці, що поступово переставала дрижати, сидячи на мені, ніж моєму власному чохлу.
Згодом, коли ми лежали поряд, посмикуючи одне одного руками й переживаючи нові злети та падіння, що ні до чого не призводили, вона сказала:
— Що ви про мене думаєте?
Я оглянув своє тіло, дійшовши до того, що виробляла її рука, і прокашлявся.
— Це що, каверзне запитання?
Вона засміялася тим самим гортанним хрипким сміхом, який я вподобав у штурманській Сантач-Гауса.
— Ні. Я хочу це знати.
— Вас це обходить?
Запитання було поставлено не грубо, а Злиття-Дев’ять якимось чином позбавило його жорстокого підтексту.
— Думаєте, мети так живуть? — слово «мети» з її вуст звучало дивно, так, ніби вона говорила не про себе. — Думаєте, молоді істоти нас не цікавлять?
— Не знаю, — чесно сказав я. — Я стикався з такими уявленнями. Триста років життя неодмінно змінюють сприйняття.
— Так, змінюють, — коли мої пальці прослизнули в неї, її дихання трохи збилося. — Так, так і є. Але людина не байдужіє. Вона бачить, як… Усе прослизає повз неї. І їй хочеться одного — вчепитися у щось, утримати щось, не дати всьому цьому… Утекти.
— Це правда?
— Так. То що ви про мене думаєте?
Я схилився над нею й поглянув на молоде тіло, в якому вона жила, на тонкі риси її обличчя та старі-престарі очі. Я досі був вгашений Злиттям-Дев’ять і не міг знайти в ній жодного ґанджу. Вона була найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив. Я облишив боротьбу за об’єктивність і схилив голову, щоб поцілувати одну її грудь.
— Міріам Банкрофт, ви чудова, і я залюбки віддав би душу, тільки б володіти вами.
Вона стримала смішок.
— Я серйозно. Я вам подобаюся?
— Що це за питання…
— Я серйозно, — слова проникнули глибше за емпатин. Я трохи опанував себе й зазирнув їй у вічі.
— Так, — просто сказав я. — Ви мені подобаєтеся.
Її голос стишився, став гортанним.
— Вам подобається те, чим ми займалися?
— Так, мені подобається те, чим ми займалися.
— Хочете ще?
— Так, я хочу ще.
Вона сіла, повернувшись до мене обличчям. Смикання її руки посилилося, стало вимогливішим. Її голос теж став суворішим.
— Скажіть це знову.
— Я хочу ще. Ще вас.
Вона штовхнула мене вниз розправленою долонею у груди та схилилася наді мною. Я знову повертався до майже повної ерекції. Вона почала контролювати час своїх дотиків, повільних і різких.
— Далеко на заході, — промуркотіла вона, — десь за п’ять годин шляху катером, є острів. Він мій. Туди ніхто не їздить, він оточений п’ятдесятикілометровою забороненою зоною, яку патрулюють супутники, але він прекрасний. Я побудувала там комплекс із банком клонів і місцем для перечохлення, — в її голосі знову з’явилася нерівність. — Інколи я переливаю клонів. Чохлові копії самої себе. Щоби погратися. Ви розумієте, що я вам пропоную?