Я гмикнув. Картина, яку вона щойно намалювала, — перебування в центрі натовпу отаких тіл, керованих одним розумом, — остаточно забезпечила мені стояк, а її рука ковзала по ньому згори вниз, наче приточена.
— Що це було? — вона схилилася наді мною, злегка торкнувшись персами моїх грудей.
— Як довго?.. — видушив я з м’язів живота, що скручувались і розкручувались, крізь плоть і туман Злиття-Дев’ять. — …діє це запрошення до парку розваг?
Тут вона всміхнулася, виражаючи усмішкою чисту хіть.
— Воно безлімітне, — сказала вона.
— Але лише на обмежений період часу, так?
Вона хитнула головою.
— Ні, ви мене не розумієте. Це місце моє. Все, весь острів, море довкола нього, все на ньому. Моє. Я можу тримати вас там доти, доки ви хотітимете там лишатися. Поки не втомитеся.
— Це може затягнутися надовго.
— Ні, — цього разу вона хитнула головою якось смутно, а її погляд трохи опустився. — Ні, це ненадовго.
Хватка на моєму пенісі трохи ослабла. Я застогнав і взяв її за руку, змусивши її знову рухати рукою. Цей рух неначе розпалив її знову, і вона взялася до роботи всерйоз, то прискорюючись, то сповільнюючись, нахиляючись, щоб наблизити до мене свої груди чи доповнити своє тертя смоктанням і лизанням. Моє сприйняття часу зникло, а на зміну йому прийшов нескінченний чуттєвий градієнт, який до болю повільно тягнувся вгору, до піку, якого десь далеко випрошував мій сп’янілий голос.
З наближенням оргазму я нечітко усвідомив крізь зв’язок, наданий Злиттям-Дев’ять, що вона вводить у себе пальці та тре з неконтрольованою жагою, геть не сумісною з тією холоднокровністю, з якою вона маніпулювала мною. Завдяки тонкому настроюванню емпатину вона довела себе до піку за кілька секунд до мого піку, а коли я почав кінчати, завзято розмазала свої соки по моєму обличчю та тілу, що борсалося.
Все побіліло і зникло.
Коли ж я набагато пізніше отямився, відчуваючи, як на мені свинцевою гирею лежить відхід від Злиття-Дев’ять, вона зникла, наче гарячкова галюцинація.
Розділ одинадцятий
Коли людина не має друзів, а жінка, з якою вона спала попередньої ночі, покинула її без жодного слова та зі страшним головним болем, вибір у неї обмежений. Будучи молодшим, я в такому стані вирушав на пошуки огидних бійок на вулицях Новопешта. Так отримали ножові поранення двійко людей, серед яких не було мене, а я врешті-решт став учнем в одній з банд Світу Гарлана (у новопештському осередку). Згодом я вдосконалив цю духовну практику, пішовши до війська: там можна битися з якоюсь ціллю й користуючись ширшим арсеналом зброї, але, як виявилося, так само огидно. Не думаю, що мені варто було аж так дивуватися: вербувальників корпусу піхоти по-справжньому цікавило лише те, у скількох бійках я переміг.
Тепер у мене розвинулася менш деструктивна реакція на загальне хімічне недомагання. Не позбувшись після сорока хвилин плавання в підземному басейні «Гендрікса» ні туги за палким товариством Міріам Банкрофт, ні похмілля від Злиття-Дев’ять, я зробив єдине, до чого почувався підготовленим. Я замовив знеболювальні через обслуговування номерів і подався на шопінг.
Коли я нарешті вийшов на вулицю, в Бей-Сіті вже остаточно розпочався день, і комерційний центр міста заполонили пішоходи. Я пару хвилин пробув на нервах, а тоді заспокоївся й почав заглядати у вітрини.
Шопінгу мене навчила ще на Світі білява сержантка піхоти з незвичайним іменем Сереніті Карлайл. До того я завжди користувався технікою, яку найкраще назвати прицільними покупками. Визначаєш ціль, заходиш, береш її й виходиш. Якщо не можеш отримати бажаного, зупинися, поки не стало гірше, й так само швидко виходь. За той час, який ми провели разом, Сереніті відучила мене від цього підходу та прищепила мені свою філософію споживацького випасу.
— Послухай, — якось сказала вона мені в одній міллспортській кав’ярні. — Шопінгу, реального фізичного шопінгу, можна було б позбутися кілька століть тому, якби цього хотіли.
— Хто хотів?
— Люди. Суспільство, — вона нетерпляче змахнула рукою. — Та хто завгодно. Колись така можливість була. Замовлення поштою, віртуальні супермаркети, автоматизовані дебетові системи. Це можна було зробити, а цього так і не сталося. Про що це свідчить?
Мені було двадцять два роки, я перейшов з вуличних банд Новопешта в рядові корпусу піхоти, і це мені ні про що не свідчило. Карлайл побачила мій порожній погляд і зітхнула.