Востаннє я вживав бетатанатин під час вуличних боїв на Шарії. Повну дозу, яка мала знижувати температуру тіла до нормальної кімнатної та значно сповільнювати моє серце. Це були хитрощі, покликані обдурити протипіхотні детектори на шарійських танках-павуках. Будучи непомітним у інфрачервоному спектрі, можна було наближатися, видиратися по нозі танка й розбивати люки термітними гранатами. Екіпаж танка, що одержав струс мозку від ударної хвилі, зазвичай було легко вирізати — як новонароджених кошенят.
— Є жмурик, чуваче, — без жодної потреби сказав хрипкий голос.
Я, покліпавши, здихався реклами і зрозумів, що дивлюся на бліде європейське обличчя під сірим каптуром. Мовленнєва установка стояла в нього на плечі, підморгуючи мені крихітними червоними робочими вогниками, схожими на кажанячі очі. На Світі поширення інформації просто в голови регулюють дуже строгі закони, і навіть випадково щось передавши, можна наразитися на таку ж жорстокість, як і розливши чиюсь випивку в портовому барі. Я викинув уперед одну руку й добряче пхнув торгівця у груди. Він хитнувся до якоїсь вітрини.
— Послухай…
— Не сци мені на голову, друже. Мені це не подобається.
Він опустив руку до якогось приладу на поясі, і я здогадався, що зараз буде. Змінивши напрямок, я уп’явся в його м’які очі напруженими пальцями…
І лицем до лиця опинився з шипучою горою вологої пористої плоті заввишки майже два метри. До мене, звиваючись, потягнулися мацальця, а моя рука опинилася в заляпаній слизом порожнині, обрамленій товстими чорними війками. Накотилася нудота, горло зімкнулося. Пересиливши огиду, я вдерся в киплячу масу війок і відчув, як слизька плоть піддається.
— Як не хочеш осліпнути, відключи цю хрінь, — суворо промовив я.
Гора плоті зникла, і я знову опинився біля торгівця, не припиняючи щосили тиснути згори на його очі.
— Добре, добре, чуваче, — він примирливо звів догори руки. — Не хочеш товару — не купуй. Я тут просто намагаюся заробляти на життя.
Я відступив, дозволивши йому відірватися від вітрини, до якої він був прип’ятий.
— Там, звідки я родом, людям на вулиці не лізуть у голови, — пояснив я. Та він уже відчув, що я відмовився від конфлікту, і просто зробив якийсь жест великим пальцем — як я зрозумів, непристойний.
— Хіба мені не насрати, звідки ти родом? Ти що, граний коник-стрибунець? Ану киш із моїх очей.
Я залишив його там, а переходячи вулицю, знічев’я замислився над тим, чи є якась моральна відмінність між ним і конструкторами-генетиками, які ввели в чохол Міріам Банкрофт Злиття-Дев’ять.
Зупинившись на розі, я нахилив голову, щоб підкурити цигарку.
Середина дня. Моє перше зіткнення за день.
Розділ дванадцятий
Одягаючись того вечора перед дзеркалом, я був абсолютно впевнений, що мій чохол носить хтось інший, а мене розжалували в пасажири оглядового вагону за його очима.
Це називають запереченням психічної цілісності, або просто фрагментацією. Навіть у звиклих до зміни чохлів доволі часто виникав тремор, і це був найгірший випадок за багато років у моєму житті. Мені тимчасово ставало буквально страшно обдумувати щось у деталях: а раптом людина у дзеркалі помітить мою присутність? Заціпенівши, я дивився, як він пересуває ніж «Теббіт» у нейропружинних піхвах, бере один за одним пістолети «Немекс» і «Філіпс», а тоді перевіряє заряд кожної зброї. Обидва пістолети були забезпечені дешевими кобурами з цупкого волокна, які чіплялися за допомогою ферментів до одягу, до якого їх притискали. Людина у дзеркалі прилаштувала «Немекс» під лівою пахвою, де пістолет мав сховатися під його курткою, а «Філіпс» заховав на поясі. Він потренувався, пару разів висмикнувши пістолети з кобур і наставивши їх на своє відображення, та в цьому не було потреби. Диски з віртуальними тренуваннями були саме такі, як обіцяв Клайв. Він був готовий убити когось будь-яким із пістолетів.
За його очима ворухнувся я.
Він знехотя зняв пістолети й ніж і знову поклав їх на ліжко. Тоді трохи постояв, поки не зникло безглузде відчуття оголеності.
Вірджинія Відаура називала це слабкістю до зброї, і під час підготовки посланців піддатися їй з першого дня вважалося смертним гріхом.
«Зброя — будь-яка зброя — це інструмент, — казала вона нам. У руках вона тримала частинкомет „Сонцеструм“. — Спроектований з конкретною метою, як і будь-який інструмент, і корисний лише для досягнення цієї мети. Якби хтось повсюди носив із собою силовий молоток просто тому, що він — інженер, про нього б подумали, що він — дурень. А те, що стосується інженерів, ще більше стосується посланців».