— Не треба, — тихо сказав я.
Біля наших ніг на землі застогнав пацан. За ним, там, куди його викинуло копняком, лежав і кволо смикався вдосконалений під собаку. Гігант став у бойову стійку між ними й витягнув великі руки, ніби бажаючи їх утішити. Він поглянув на мене; на його обличчі читалося німе звинувачення в чомусь.
Я позадкував десь на дюжину метрів уздовж провулка, а тоді розвернувся і дременув. Хай мій «хвіст» розбирається з цим і наздоганяє.
Провулок, перш ніж вийти на іншу велелюдну вулицю, повертав під прямим кутом. Я завернув за ріг і дозволив собі сповільнитися, щоб вийти на вулицю швидким кроком. Звернувши ліворуч, я пропхався у натовп і заходився шукати вуличні вивіски.
Біля закладу Джеррі досі танцювала жінка, ув’язнена у келиху для коктейлів. Вивіска клубу світилась, а справи там, вочевидь, ішли жвавіше, ніж попереднього вечора. Під гнучкими руками дверного робота заходили й виходили люди невеликими групками, а торгівцям, яким я завдав ушкоджень під час бійки з монголом, уже кілька разів знайшлася заміна.
Перейшовши вулицю, я став перед роботом, який спершу мене обмацав, а тоді сказав синтетичним голосом:
— Чисто. Вам кабінки чи бар?
— А що в барі?
— Ха-ха-ха, — спрацював протокол сміху. — У барі можна дивитися, але не торкатися. Жодної готівки, рук не розпускати. Місцеве правило. Інших клієнтів це теж стосується.
— Кабінки.
— Спускайтеся сходами і наліво. Візьміть рушник зі стосу.
Униз сходами, вздовж коридора з червоними світильниками, що обертаються, повз нішу з рушниками та перші четверо зачинених дверей до кабінок. У повітрі низько, проймаючи до нутра, гримить джанковий ритм. Я зачинив за собою п’яті двері, задля годиться згодував терміналу для внесення коштів декілька банкнот, а тоді підійшов до скляного екрана.
— Луїзо!
Вигини її тіла гупнули об скло, сплющилися груди. Вишневе світло в кабінці осяяло її тіло смугами світла.
— Луїзо, це я. Айрін. Ліззіна мати.
Пляма чогось темного між грудьми, на склі. Усередині мене ожила нейрохімія. Тоді скляні двері ковзнули вбік, і тіло дівчини впало з їхньої внутрішньої поверхні мені на руки. З-за її плеча з’явився пістолет із широким дулом і націлився на мою голову.
— Отак, засранцю, — промовив напружений голос. — Виходу немає. Як хоч щось зробиш неправильно, ця штука відстрелить тобі голову від грудей і перетворить твою пам’ять на припій.
Я завмер. У цьому голосі відчувалася недалека від паніки наполегливість. Дуже небезпечна.
— Ось і все, — двері за мною відчинилися, різко впускаючи пульсацію музики з коридора, і мені у спину втиснулося дуло ще одного пістолета. — А тепер поклади її, дуже повільно, і відступи.
Я лагідно опустив тіло, яке обіймав, на вистелену атласом підлогу і знову підвівся. У кабінці спалахнуло яскраво-біле світло, і обертовий світильник двічі блимнув рожевим та й погас. Двері за мною з грюкотом зачинилися, заглушивши музику, тим часом як переді мною в кімнату зайшов високий блондин у обтислому чорному одязі, вчепившись у спусковий гачок свого частинкового бластера так, що аж кісточки пальців побіліли. Його вуста були стиснені, а білки очей блищали довкола розширених стимуляторами зіниць. Пістолет за моєю спиною підштовхнув мене вперед, а блондин ішов далі, поки дуло бластера не притиснуло мою верхню губу до зубів.
— То що ти за хрін такий? — прошипів мені блондин.
Я повернув голову вбік — досить далеко, щоб розкрити рота.
— Айрін Елліотт. Тут працювала моя донька.
Блондин вийшов уперед і провів дулом пістолета по моїй щоці та під моїм підборіддям.
— Ти мені брешеш, — тихо промовив він. — У мене є друг у судовій установі Бей-Сіті, і він каже мені, що Айрін Елліотт досі у стеку. Бачиш, ми перевірили ті бздури, які ти нав’язав оцій шмарі.