У відомій нам частині всесвіту не існує обробки, здатної підготувати людину до того, що їй випалять стопи. Або повиривають нігті.
Об її груди гаситимуть цигарки.
Їй у піхву вставлятимуть розпечену залізяку.
До болю. До приниження.
До шкоди.
Тренування психічної динаміки/цілісності.
Ввідний курс.
В умовах надзвичайного стресу психіка вдається до цікавих речей. Галюцинацій, виміщування, відступу. Тут, у Корпусі, ти навчишся використовувати їх усі, не як сліпі реакції на біду, а як прийоми у грі.
Розжарений метал занурюється у плоть, розсуваючи шкіру, як політен. Біль пожирає, але бачити, як це відбувається, ще гірше. Твій крик, колись здивований, уже встиг стати страхітливо знайомим твоїм вухам. Ти знаєш, що їх це не зупинить, та все ж кричиш, благаючи…
— Охриніти, яка гра. Еге ж, друзяко?
Джиммі всміхається мені в обіймах смерті. Нас досі оточує Інненін, але це неможливо. Коли його забрали, він ще кричав. У реальності…
Його обличчя раптово змінюється, похмурніє.
— Не втягуй сюди реальність, там для тебе нічого немає. Залишайся відстороненим. Їй завдали якихось тілесних ушкоджень?
Я кривлюся.
— Її ноги. Вона не може ходити.
— Сучі діти, — спокійно промовляє він. — Чому би просто не сказати їм того, що вони хочуть знати?
— Ми не знаємо, що вони хочуть знати. Вони полюють на такого собі Райкера.
— Що це за хрін такий — Райкер?
— Не знаю.
Він знизує плечима.
— Тоді прохопися про Банкрофта. Чи ти досі вважаєш, що тобі заважає честь абощо?
— Здається, я вже прохопився. Вони не вірять. Це не те, що вони хочуть чути. Блін, та це срані аматори. М’ясники.
— Якщо без упину це кричати, рано чи пізно вони мають повірити.
— Блін, Джиммі, не в тому річ. Коли це скінчиться, буде байдуже, хто я такий: мені прострелять пам’ять, а тіло продадуть на запчастини.
— Еге ж, — Джиммі вставляє один палець у порожню очницю і розсіяно чухає загуслу кров у ній. — Розумію. Втім, в умовах конструкту треба якимось робом переходити до наступного екрана. Так?
В епоху існування Світу Гарлана, яку з типовим похмурим гумором прозвали Виселенням, партизанам квеллістських Чорних бригад хірургічним шляхом вживлювали по чверть кілограма вибухівки, яка запускалася ферментом і в потрібний момент спопеляла п’ятдесят квадратних метрів довкола себе та все, що на них було. Ця тактика мала сумнівний успіх. Відповідний фермент був пов’язаний з люттю, а обробка, потрібна для підготовки приладу для роботи, була посередньою. Сталася низка мимовільних детонацій.
Однак допитувати когось із Чорних бригад ніхто ніколи не погоджувався. Принаймні не погоджувався після першої допитаної. Її звали…
Ти думав, що зробити гірше вони вже не можуть, але тепер залізо всередині тебе, а вони дають йому мало-помалу нагріватися, залишаючи тобі час на роздуми про це. Твої благання нерозбірливі…
Як я вже казав…
Її звали Іфіґенія Дім, для друзів, ще не вирізаних силами Протекторату, — Іффі. Кажуть, її останні слова, коли вона була прив’язана до допитового столу на нижньому поверсі будинку 18 на бульварі Шімацу, були такими: «Бляха, досить!»
Від вибуху завалилася вся будівля.
«Бляха, досить!»
Я різко прокинувся; в мені ще лунали останні мої крики, а мої руки силкувалися прикрити згадані рани. Замість цього я знайшов молоду, неушкоджену плоть під свіжою постільною білизною, легеньке погойдування та плюскіт маленьких хвильок неподалік. Над головою в мене була похила дерев’яна стеля та ілюмінатор, крізь який лилося під низьким кутом сонячне світло. Я сів на вузькому ліжку, і з моїх грудей упало простирадло. Мідяні верхні опуклості були гладенькі й чисті від шрамів, а соски — цілісінькі.
Назад до початку.
Біля ліжка стояв простий дерев’яний стілець, на якому були охайно складені біла футболка та парусинові штани. На підлозі стояли мотузяні сандалі. У крихітній каюті не було більш нічого цікавого, крім ще одного ліжка, такого самого, як у мене, і з недбало відкинутими ковдрами, та дверей. Трохи грубувато, але головна думка була ясна. Я вліз у одяг і вийшов на сонячну палубу маленького рибальського судна.