— Ага, сплюха, — плеснула в долоні жінка, що сиділа на кормі човна, з моєю появою.
Вона була років на десять старша за мій поточний чохол, відзначалася темною строгою вродою й була вбрана в костюм, пошитий із того ж льону, що й мої штани. На її босих ногах були еспадрильї, а очі захищали сонячні окуляри з широкими скельцями. На колінах у неї був альбом для малювання, в якому темніло щось схоже на міський пейзаж. Я зупинився на місці, а вона відклала його й підвелася, щоб зі мною привітатися. Рухалася вона елегантно та впевнено. Я порівняно з нею почувався вайлом.
Я поглянув за борт, на блакитну воду.
— Що цього разу? — з напускною легковажністю спитав я. — Згодуєте мене акулам?
Вона засміялася, показуючи бездоганні зуби.
— Ні, на цьому етапі це було б безглуздо. Я хочу одного — поговорити.
Я, розслабивши кінцівки, пильно подивився на неї.
— Тоді говори.
— Чудово, — жінка граційно сіла назад на корму. — Ти встряв у справи, які тебе явно не стосуються, і в результаті постраждав. Гадаю, я прагну того ж, що й ти. А саме — уникнути подальшої неприязні.
— А я прагну побачити твою смерть.
Легка усмішка.
— Так, я в цьому не сумніваюся. Навіть віртуальна смерть, певно, була б дуже втішною. Тому дозволь мені зараз відзначити, що до деталей цього конструкту входить володіння шотоканом — п’ятий дан.
Вона простягнула руку, показуючи мені мозолі на кісточках пальців. Я знизав плечима.
— Ба більше, ми завжди можемо зробити все, як раніше.
Вона показала кудись за воду, і я, простеживши за її рукою, побачив на обрії місто, яке вона малювала. Примружившись проти відбитого сонячного світла, я розгледів мінарети. Дешева психологія цього прийому мало не викликала в мене усмішку. Човен. Море. Втеча. Ці хлопці купили собі готові програми.
— Я не хочу як раніше, — чесно сказав я.
— Добре. Тоді скажи нам, хто ти.
Я постарався не виказати обличчям здивування. Прокинулася підготовка агента під глибоким прикриттям і давай відбріхуватися.
— Я думав, що вже сказав.
— Твої слова дещо заплутані, а ще ти закінчив допит, зупинивши собі серце. Ти — не Айрін Елліотт, це вже очевидно. Виглядає на те, що ти не Еліас Райкер — хіба, може, він пройшов ґрунтовну перепідготовку. Ти стверджуєш, що пов’язаний з Лоренсом Банкрофтом, а ще кажеш, що ти з іншої планети і належиш до Корпусу посланців. Ми такого не очікували.
— Не сумніваюся, — пробурмотів я.
— Ми не бажаємо встрявати у справи, які нас не обходять.
— Ви вже в них встряли. Ви викрали й піддали тортурам посланця. Ви хоч уявляєте, що вам за це влаштує Корпус? Він вас вистежить і знищить ваші пам’яті за допомогою ЕМІ. Вас усіх. А потім — ваших рідних, потім — ваших ділових партнерів, потім — їхніх рідних, а потім — усіх інших, хто стане в них на шляху. Коли вони закінчать, про вас навіть не пам’ятатимуть. Неможливо знущатися з Корпусу й потім писати про це пісні. Вас винищать.
Це був колосальний блеф. Ми з Корпусом не розмовляли вже принаймні десятиліття мого суб’єктивного життя та понад півстоліття об’єктивного часу. Але в усьому Протектораті посланці були загрозою, про яку можна було нагадати будь-кому аж до планетарного президента з тією впевненістю, з якою малим дітям у Новопешті погрожують Клаптевиком.
— Я гадала, — тихо промовила жінка, — що Корпусу посланців заборонено брати участь у операціях на Землі без розпорядження ООН. Можливо, з викриттям ви можете чимало втратити?
«Пан Банкрофт користується неявним впливом у Суді ООН, про що знають практично всі.» Мені згадалися слова Уму Прескотт, і я кинувся відбивати атаку.
— Можливо, вам варто обговорити це з Лоренсом Банкрофтом і Судом ООН, — запропонував я і склав руки на грудях.
Жінка якийсь час дивилася на мене. Вітер заворушив мені волосся та приніс із собою негучний гуркіт міста. Нарешті вона сказала:
— Ти знаєш, що ми б могли стерти твою пам’ять і розрубати твій чохол на такі дрібні шматочки, що від тебе і сліду не залишиться. По суті, від тебе нічого не можна було би знайти.
— Вони знайшли б вас, — сказав я з упевненістю, якої надає дрібка правди у брехні. — Від Корпусу не сховаєшся. Він знайде вас, хоч що ви зробите. Наразі чи не єдина ваша надія — спробувати досягти домовленості.
— Якої домовленості? — беземоційно запитала вона.
Перш ніж я заговорив, мій розум менш ніж за секунду запрацював на максимальну потужність, оцінюючи тон і силу кожного обраного й ще не вимовленого складу. Це був аварійний вихід. Іншого шансу вже не буде.