Я продовжив одягатися якомога спритніше. Отже, я ще в небезпеці. Моя смугаста сорочка та куртка були цілісінькі, але бандана зникла, що неймовірно мене роздратувало. Я ж купив її якихось кілька годин тому. Годинника теж не було. Вирішивши не робити з цього проблеми, я натиснув на застібки чобіт і підвівся.
— То з ким ми побачимося?
Жінка кинула на мене кислий погляд.
— Із людиною, яка знає досить, щоб перевірити твої побрехеньки. А тоді, як вважаю особисто я, ми повернемо тебе сюди для належного розсіяння.
— Коли це закінчиться, — спокійно промовив я, — мені, можливо, вдасться переконати один з наших загонів зазирнути до вас. Ну, у вашому справжньому чохлі. Вам захочуть подякувати за підтримку.
Бластер вислизнув з кобури і опинився в мене під підборіддям. Я ледве розгледів, як це сталося. Мої нещодавно перечохлені чуття силкувалися видати якусь реакцію і катастрофічно спізнювалися. Синтетична жінка схилилася до моєї скроні.
— Не смій мені погрожувати, кавалок гівна, — тихо сказала вона. — Ти налякав цих клоунів, вони заклякли на місці й думають, що тобі до снаги їх потопити. Зі мною це не працює. Ясно?
Я поглянув на неї краєчком ока — більшого в мене б не вийшло, бо мені в голову впирався пістолет.
— Ясно, — промовив я.
— Добре, — видихнула вона і прибрала бластер. — Якщо ти вийдеш разом з Реєм, то я стану в чергу й попрошу вибачення разом зі всіма іншими. Але поки цього не сталося, ти — просто черговий потенційний стерток, який нерозбірливо просить повернути йому пам’ять.
Швидко подолавши коридори, які я спробував запам’ятати, ми ввійшли до підйомника, такого самого, як той, що привіз мене до клініки. Я знову порахував поверхи, а коли ми вийшли на стоянку, мої очі мимохіть позирнули на двері, за які винесли Луїзу. Мої спогади про час тортур були нечіткі — обробка посланця навмисне приховувала пережите, щоб запобігти травмі, — але навіть якщо вони тривали пару днів, то в реальному часі тоді минуло хвилин з десять. Я, мабуть, пробув у клініці всього годину, максимум дві, а за тими дверима, можливо, досі чекає на ніж Луїзине тіло, тим часом як її розум досі перебуває в пам’яті.
— Лізь у машину, — лаконічно наказала жінка.
Цього разу я їхав у більшому, елегантнішому транспорті, схожому на Банкрофтів лімузин. У передній кабіні вже сидів водій у формі, з поголеною головою та надрукованим над лівим вухом штрих-кодом роботодавця. Я вже бачив чимало таких на вулицях Бей-Сіті й розмірковував, як хтось може на це погодитися. На Світі Гарлана всі, крім військових, ладні були вмерти, аби тільки не носити дозвільних смуг. Надто вже це скидалося на кріпацтво часів Заселення, щоб його можна було сприймати спокійно.
Біля дверей задньої кабіни стояв ще один чоловік, який недбало тримав у руці потворний автоматичний пістолет. Цей чоловік теж мав поголену голову та штрих-код. Я пройшов повз нього, добре придивившись до штрих-коду, і сів у задню кабіну. Синтетична жінка нахилилася, щоб поговорити з водієм, а я напружив нейрохімію, щоб підслухати.
—... голова у хмарах. Я хочу опинитися там до півночі.
— Без проблем. Сьогодні ввечері берегової охорони буде мало, а…
Один із санітарів грубо зачинив дверцята переді мною, і від максимально посиленого гучного грюкоту в мене мало не луснули барабанні перетинки. Я сидів мовчки й відновлювався, поки жінка та власник автоматичного пістолета не відчинили дверцята з іншого боку й не сіли біля мене.
— Заплющ очі, — сказала жінка й витягнула мою бандану. — Я зав’яжу їх тобі на кілька хвилин. Ці хлопці не захочуть, щоб ти знав, де їх знайти, якщо ми тебе таки відпустимо.
Я оглянув вікна.
— Мені все одно здається, що вони поляризовані.
— Так, але хто його зна, наскільки в тебе добра нейрохімія, еге ж? А тепер посидь тихо.
Вона з відточеною вправністю зав’язала червону ганчірку і трохи її розправила, повністю закриваючи мені поле зору. Я відкинувся назад.
— Пару хвилин. Просто сиди тихо й не визирай. Я скажу тобі, коли.
Машина здійнялася вгору і, певно, вилетіла, тому що я почув, як по її корпусу стукає дощ. Легкий запах шкіри салону був приємніший за сморід калу, який відчувався дорогою туди, а крісло, в якому я сидів, люб’язно змінило форму під мою фігуру. Виглядало на те, що моє становище підвищилося.
«Це суто тимчасово, чуваче.» Коли в моїй голові відбився луною голос Джиммі, я злегка всміхнувся. Він мав рацію. Щодо людини, яку ми мали побачити, дещо було очевидно. Ця людина не хотіла їхати до клініки й навіть не хотіла, щоб її бачили поблизу клініки. Це вказувало на респектабельність, а отже, і владу, владу, що забезпечувала доступ до даних з-за меж планети. Досить скоро вони дізнаються, що Корпусом посланців я погрожував даремно, і невдовзі після цього я загину. Загину по-справжньому.