«Це ніби диктує, що робити, друзяко.»
«Дякую, Джиммі.»
Кілька хвилин по тому жінка звеліла мені зняти пов’язку. Я насунув її на лоба, де вона зазвичай і була, і зав’язав її там наново. Біля мене всміхнувся силач із автоматичним пістолетом. Я з цікавістю поглянув на нього.
— Щось смішне?
— Так, — промовила жінка, не відводячи погляду від міських вогнів за вікном. — Ти схожий на сраного ідіота.
— Там, звідки я родом, ні.
Повернувшись, вона з жалем поглянула на мене.
— Ти не там, звідки ти родом. Ти на Землі. Постарайся поводитися відповідним чином.
Я почергово поглянув на них (власник пістолета досі всміхався на весь рот, а обличчя синтетички виражало ввічливу зневагу), а тоді знизав плечима й підняв обидві руки, щоб розв’язати бандану. Жінка перевела погляд на вогні міста, що опускалися під нами. Дощ, здавалося, вщух.
Я несамовито вдарив наліво й направо, замахнувшись на рівні голови. Мій лівий кулак врізався власникові пістолета у скроню з достатньою силою, щоби зламати кістку, і той із гарчанням повалився на бік. Він навіть не помітив наближення удару. Моя правиця ще не завершила руху.
Синтетичка різко розвернулася, мабуть, швидше, ніж я міг би вдарити, але неправильно мене зрозуміла. Вона підняла руку, блокуючи удар і прикриваючи голову, а я потягнувся під неї. Моя долоня зімкнулася на бластері в неї на поясі, вибила запобіжник і натиснула на спуск. Миттєво ожив промінь, який різонув униз, і чимала частина правої ноги жінки розверзнулася вологими нитками плоті, перш ніж аварійні схеми зупинили вогонь. Вона заволала, закричала більше від люті, ніж від болю, а тоді я витягнув дуло зброї вгору й вистрілив у її тіло ще раз, по діагоналі. Бластер залишив у ній і у кріслі за нею борозну завширшки з долоню. Кабіну заляпало кров’ю.
Бластер знов вимкнувся, і в кабіні раптом стало напівтемно: променева зброя перестала спалахувати. Біля мене булькала й зітхала синтетична жінка, а тоді та частина її торсу, до якої була прикріплена голова, відхилилася від лівого боку тіла. Її чоло притулилося до вікна, з якого вона визирала. Це мало дивний вигляд — наче вона охолоджує лоба, приклавши його до залитого дощем скла. Решта тіла сиділа прямо й не ворушилася, а величезна скісна рана очистилася, припалена променем. Повсюди водночас смерділо печеним м’ясом і підсмаженими синтетичними деталями.
— Трепп! Трепп!
Це запищав водійський прилад внутрішнього зв’язку. Я стер з очей кров і подивився на екран, встановлений у передній перегородці.
— Вона мертва, — повідомив я враженому обличчю й підняв бластер. — Вони обоє мертві. І ти будеш наступним, якщо негайно не посадиш нас на землю.
Водій запротестував.
— Друже, ми за п’ятсот метрів над Затокою, а цією машиною керую я. Що ти пропонуєш із цим робити?
Я знайшов точку посередині стінки між двома кабінами, вибив на бластері аварійний запобіжник і прикрив обличчя однією рукою.
— Слухай, що ти…
Я вистрілив із жорстким фокусом у водійське відділення. Промінь розтопив дірку завширшки близько сантиметра, і з неї якусь мить у кабіну сипалися іскри: опиралася броня під пластиком. Тоді промінь пройшов далі, іскри зникли, і я почув, як у передньому відділенні щось замкнуло накоротко. Я перестав стріляти.
— Наступний пройде крізь твоє сидіння, — пообіцяв я. — У мене є друзі, які перечохлять мене, коли виловлять нас із Затоки. Тебе ж я поріжу на стейки просто крізь цю грану стіну, і навіть якщо я не влучу у твою пам’ять, їм важко буде зрозуміти, в якій частині тебе вона сховалася. А тепер, блін, посади мене на землю.
Лімузин різко накренився й почав зниження. Я трохи розслабився серед цієї різанини і знову стер кров з обличчя рукавом.
— Добре, — промовив я вже спокійніше. — А тепер посади мене біля Мішн-стрит. А якщо ти плануєш попросити сигналом допомоги, подумай ось про що. В разі перестрілки ти загинеш перший. Ясно? Загинеш перший. І я маю на увазі реальну смерть. Я постараюся випалити тобі пам’ять, навіть якщо не встигну більш нічого, перш ніж мене підстрелять.
На мене з екрана озирнулося його бліде обличчя. Воно виражало страх, але страх недостатній. А може, страх перед кимось іншим. Сумнівно, що людина, яка ставить своїм працівникам штрих-коди, може бути милосердною, а давньої, перетвореної вже на рефлекс покори через ієрархію зазвичай вистачає для того, щоб перебороти страх смерті в бою. Зрештою, саме так ведуться війни — за допомогою вояків, які більше бояться порушити правила, ніж загинути на полі бою.