Джеррі-жмикрут.
Я прислухався, посиливши нейрохімію. Почув, як у коридорі, що вів наліво, безшумно відчинилися двері однієї з кабінок, а тоді хтось тихенько зачовгав, ковзаючи ногами по землі — певно, здуру думав, що так буде тихіше, ніж іти. Не зводячи очей з дверей бару праворуч від себе, я завів «Філіпс» за ріг ліворуч і, не дивлячись, прошив червоне повітря в коридорі кількома кулями. Випускаючи їх, зброя неначе зітхала, як гілки, що гойдаються на вітерці. Хтось придушено загарчав, а тоді з глухим стуком і брязкотом упали на підлогу якесь тіло та зброя.
Двері до бару лишалися зачиненими.
Я висунув голову з-за рогу, у червоні смуги від обертових світильників, і побачив дебелу на вигляд жінку в польовій формі, яка однією рукою трималася за бік, а іншою шукала пістолет. Я швидко підійшов до зброї й відкинув її копняком так, щоб жінка напевне не дотягнулася, а тоді став біля неї на коліна. Я, певно, влучив не один раз: кров цебеніла в жінки по ногах, червона також була і її сорочка. Я приклав дуло «Філіпса» до її лоба.
— Ти працюєш в охороні Джеррі?
Вона кивнула, зблиснувши білками очей.
— Один шанс. Де він?
— У барі, — просичала вона крізь зуби, борючись із болем. — Столик. Позаду в кутку.
Я кивнув, підвівся й ретельно націлився їй межи очі.
— Стривай, ти…
«Філіпс» націлився.
«Ушкодження.»
Коли я стояв посеред голографічного павутиння й тягнувся до дверей бару, двері розчахнулись, і я ніс до носа зіткнувся з Діком. Часу, щоби зреагувати на фантом поперед себе, у нього було навіть менше, ніж у Майло. Я привітався з ним найменшим офіційним поклоном, ледве нахиливши голову, а тоді дав волю своїй люті й кілька разів вистрілив у нього з «Немекса», і з «Філіпса». Він від численних ударів незграбно позадкував за двері, а я пішов за ним усередину, не припиняючи стріляти.
Приміщення було широке, тьмяно освітлене похилими точковими світильниками та приглушеними помаранчевими сигнальними лампами на нині порожній доріжці для танцюристів. Уздовж однієї стіни сяяло з-за барної стійки холодне блакитне світло — наче перед нею ховалися сходи, що спускалися до раю. Позаду були складені доступні люльки, роз’єми та пляшки. Сторож цього янгольського скарбу позирнув на Діка, відступив, зануривши руки у свої розірвані нутрощі, а тоді з воістину божественною швидкістю кинувся до схованки під баром.
Я почув, як розбився зронений келих, викинув уперед «Немекс» і щосили відкинув утікача назад, до виставленого на стіні краму — вийшло таке собі імпровізоване розп’яття. Він завис там на мить із дивною елегантністю, а тоді повернувся і, валячись на підлогу, потягнув за собою безліч пляшок і люльок. Дік теж упав, не припиняючи рухатися, а затінена й явно кремезна постать, що притулилася до краю доріжки, вискочила вперед, висмикнувши з-за пояса пістолет. Я й далі тримав «Немекс» наведеним на стійку (повертатися й цілитися було ніколи) і швидко вистрілив із «Філіпса». Постать загарчала й хитнулася, загубила зброю та привалилася до доріжки. Я випростав лівицю, і його відкинуло пострілом у голову на танцювальну платформу.
По кутках кімнати досі не затихло відлуння від «Немекса».
Тепер я вже бачив Джеррі. Той сидів за благеньким столиком за десять метрів од мене й підхопився на ноги, коли я наставив «Немекс». Завмер.
— Мудра людина, — нейрохімія співала, як дроти, а моє обличчя прикрашала божевільна адреналінова усмішка від вуха до вуха. Я швидко порахував у голові. У «Філіпсі» залишився один патрон, у «Немексі» — шість. — Залиш руки там, де вони є, і сядь. Сіпнеш пальцем — і я відстрелю всю долоню.
Він скривився й знову опустився на своє місце. Периферійне сканування підказало мені, що у приміщенні більш ніхто не рухається. Я обережно переступив через Діка, який скрутився калачиком, тримаючись за поранений живіт, і низько, зболено вив. Не зводячи «Немекс» зі столика перед Джерріним пахом, я опустив другу руку так, щоб дуло «Філіпса» дивилося просто вниз, і натиснув на спусковий гачок. Дік перестав скиглити.
Тут Джеррі вибухнув.
— Курва, Райкере, ти що, з глузду з'їхав? Припини! Ти не можеш…