Ну-ну. Я підбадьорливо помахав «Немексом».
— Ось і все, чуваче. Все, що я знаю. Це неофіційно. Чутки з вулиць. Розумієш, Райкер ніколи не обшукував цього закладу, навіть тоді, як працював у ВЧ. Я веду справи чисто. Я з ним навіть ніколи не зустрічався.
— А Октай?
Джеррі енергійно закивав головою.
— Так-так, Октай. Октай колись займався в Окленді оборудками з запчастинами. Ти, тобто Райкер, колись постійно його обшукував. Пару років тому побив його мало не до смерті.
— Отже, Октай прибіг до тебе…
— Саме так. Він, ну, був сам не свій, казав, що Райкер, певно, мутить якусь аферу. Тож ми прокручуємо плівки з кабінок, влаштовуємо тобі розмову з…
Зрозумівши, до чого ми йдемо, Джеррі затих. Я знову змахнув пістолетом.
— Оце, блін, і все, — в його голосі вчувалася нотка відчаю.
— Гаразд, — я трохи відкинувся назад і навпомацки пошукав у кишенях цигарки, а тоді згадав, що їх не маю. — Ти куриш?
— Курю? Я що, блін, на ідіота схожий?
Я зітхнув.
— Забудь. Як щодо Трепп? Вона здавалася трохи задорогою для твого рівня. В кого ти її позичив?
— Трепп — індивідуалка. Працює за контрактами на кого завгодно. Часом помагає мені.
— Більше не помагатиме. Ти хоч інколи бачиш її справжній чохол?
— Ні. Подейкують, вона в основному зберігає його в льоду у Нью-Йорку.
— Так далеко?
— Десь за годину польоту суборбіталкою.
Мені здавалося, що це ставить її на один рівень з Кадміним. Головорізка планетарного масштабу, а може, й міжпланетного. Вищий флот.
— То на кого вона, за чутками, працює зараз?
— Не знаю.
Я оглянув ствол бластера, наче марсіанську реліквію.
— Та знаєш, — я підняв очі й невесело йому всміхнувся. — Трепп більше немає. Вона позбавлена пам’яті й таке інше. Тобі не слід боятися її продати. Тобі слід боятися мене.
Він пару секунд зухвало подивився на мене, а тоді опустив погляд.
— Я чув, вона робить дещо для Домів.
— Добре. А тепер розкажи мені про клініку. Про своїх витончених друзів.
Мій голос мав залишатися рівним завдяки підготовці посланця, але я, мабуть, поступово втрачав форму, бо Джеррі щось у ньому розчув. Він облизав губи.
— Послухай, це небезпечні люди. Якщо ти врятувався, то краще просто забий. Ти собі не уявляєш, що вони…
— Насправді досить непогано уявляю, — я наставив бластер на його обличчя. — Клініка.
— Господи, це просто мої знайомі. Ну, знаєш, ділові партнери. Вони часом користуються запчастинами, а я… — побачивши моє обличчя, він різко змінив курс. — Вони часом роблять дещо для мене. Це просто бізнес.
Я згадав Луїзу-Аненому та нашу спільну подорож. Відчув, як у мене під оком засіпався м’яз, і ледве стримався, щоб негайно не натиснути на спусковий гачок. Натомість я повернув собі голос і скористався ним. Він нагадував машинний більше, ніж голос дверного робота.
— Ми вирушаємо в поїздку, Джеррі. Тільки ти і я, їдемо до твоїх ділових партнерів. І не намахуй мене. Я вже здогадався, що це по той бік Затоки. А ще в мене добра пам’ять на місця. Поведеш мене не туди — одразу зроблю тобі PC. Ясно?
З його обличчя я здогадався, що ясно.
Та я все одно для певності, виходячи з клубу, зупинявся біля кожного трупа й випалював йому голову до плечей. Після спалення залишався їдкий сморід, який тягнувся за нами з мороку на світанкову вулицю, наче привид люті.
У північній частині Міллспортського архіпелагу є таке село, де рибалка, який мало не потонув і йому пощастило вижити, має поплисти до низького рифу десь за півкілометра від берега, плюнути в океан і повернутися. Сара звідти родом, і вона якось, ховаючись у дешевому болотному готелі від спеки — як у прямому, так і в переносному значенні, — спробувала пояснити мені підґрунтя цього звичаю. Мені це завжди здавалося мачистською фігнею.
Тепер, знову крокуючи стерильними білими коридорами клініки з приставленим до шиї дулом власного «Філіпса», я почав певного мірою розуміти, яка сила потрібна для того, щоби знову влізти в ту воду. Відколи ми спустилися на ліфті вдруге (Джеррі при цьому цілився в мене ззаду з пістолета), мене бив холодний дрож. Після Інненіну я практично забув, як це — по-справжньому боятися, — але віртуальність була помітним винятком із правила. Там людина не має жодної влади, і там може відбуватися буквально що завгодно.
Знов і знов.
Люди у клініці були неспокійні. До них, певно, вже дійшла звістка про те, як із Трепп зробили шашлик, і обличчя співрозмовника Джеррі з екрана біля малопомітних парадних дверей пополотніло, коли він побачив мене.