— Послухай, я ж, блін, зробив усе, що міг, я…
Спалахнув промінь, і його голова вибухнула.
Раптово запала тиша, і я повернувся до дверей операційної та проштовхнувся крізь них. Невелика групка постатей в бездоганних костюмах відійшла від столу, на якому було розкладено молодий жіночий чохол, і витріщилася на мене з-за забутих хірургічних масок. Лише автохірург спокійно продовжував працювати, роблячи гладенькі розрізи та припалюючи рани з різким тихим шкварчанням. Із невеликих металевих тарілок, зібраних біля голови піддослідної, визирали розпливчасті грудки чогось яскраво-червоного. Це скидалося на початок якогось містичного бенкету.
Жінка на столі була Луїзою.
В операційній перебувало п’ятеро чоловіків і жінок, і я перебив їх усіх, поки вони на мене витріщалися. Тоді я з бластера розніс на шматки автохірурга і пройшовся променем по решті обладнання у приміщенні. З усіх стін завили сирени. У цьому хоровому вереску я обійшов приміщення та забезпечив реальну смерть усім присутнім.
Зовні теж звучали тривожні сигнали. Двоє учасників медичної бригади ще були живі. Куро вдалося проповзти з десяток метрів коридором, лишаючи по собі широкий слід із власної крові, а один з її колег-чоловіків, заслабкий, щоб утекти, намагався спертися на стіну. Підлога під ним була слизька, і він постійно зісковзував назад. Я проігнорував його й пішов за жінкою. Почувши мої кроки, вона зупинилася, озирнулася, а тоді знову несамовито поповзла. Я зупинив її, поставивши ногу їй між плечей, а тоді копняком перевернув на спину.
Ми одну довгу мить дивилися одне на одного, а тоді я згадав, з яким незворушним обличчям вона приспала мене попередньої ночі. Я підняв бластер, показуючи його їй.
— Реальна смерть, — промовив я й натиснув на спусковий гачок.
Я повернувся до останнього санітара, який після побаченого відчайдушно задкував від мене. Я зігнувся перед ним. У нас над головами то голосніше, то тихіше волали тривожні сигнали, наче пропащі душі.
— Господи, — простогнав він, коли я наставив бластер на його обличчя. — Господи, я ж просто тут працюю.
— Цього досить, — сказав я йому.
За воєм сирен бластера було майже не чути.
Подібним чином я хутко розібрався з третім санітаром, трохи більше часу витратив на Міллера, зняв з безголового трупа Джеррі куртку й затиснув одежину під пахвою. Тоді підхопив «Філіпс», засунув його за пояс і пішов. Прямуючи до виходу коридорами клініки під оглушливе виття сирен, я вбивав усіх на своєму шляху, та розтоплював їхні пам’яті на шлак.
«Особисте.»
На дах сідали поліціянти, а я тим часом вийшов через центральний вхід і почимчикував вулицею. Крізь підкладку Джерріної куртки під пахвою в мене почала просочуватися кров з відтятої голови Міллера.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: АЛЬЯНС
(Оновлення застосунків)
Розділ шістнадцятий
У садах Сантач-Гауса було тихо й сонячно, а в повітрі пахло скошеною травою. З тенісних кортів долинало ледь чутне ляскання — там тривала гра, — а одного разу я почув, як захоплено скрикнула Міріам Банкрофт. З-під розметаної білої спідниці показалися засмаглі ноги, а поданий м’яч здійняв хмарку жовтувато-рожевого пилу на боці корту її суперника. Глядачі ґречно зааплодували. Я спустився до кортів у супроводі важкоозброєних охоронців з порожніми обличчями.
У гравців саме почалася перерва; вони сиділи, широко розставивши ноги й опустивши голови. Коли мої ноги захрускотіли по гравійному бордюру, Міріам Банкрофт подивилася мені в очі крізь сплутане біляве волосся. Вона не сказала нічого, але заковзала долонями по ручці ракетки й розімкнула губи в усмішці. Її супротивник, який теж ненадовго підвів очі, був струнким молодиком. Щось у ньому вказувало на те, що він і справді може бути таким молодим, як і його тіло. Він здавався знайомим.
Банкрофт сидів посередині ряду шезлонгів, праворуч від нього — Уму Прескотт, а ліворуч — чоловік і жінка, з якими я ще не зустрічався. Коли я дійшов до нього, він не встав — ба більше, він на мене майже не глянув. Він показав однією рукою на місце біля Прескотт.
— Сідайте, Ковачу. Це останній гейм.
Я вимушено всміхнувся, борючись зі спокусою вибити йому ногою зуби, і влаштувався на шезлонгу. Уму Прескотт перегнулася до мене і пробурмотіла, прикрившись рукою:
— Сьогодні до пана Банкрофта поліція проявила недоречну увагу. Ви дієте не так витончено, як ми сподівалися.