— Я насправді не знаю, — відмахнулася Прескотт. — Ніколи не зустрічалася з пані Кавахарою.
— Вам пощастило.
Банкрофт чекав на нас у екзотичній оранжереї, що притулилася до морського крила будинку. Її скляні стіни буяли чужими кольорами та формами, серед яких я помітив молоде дзеркальне дерево та численні підставки зі страдним зіллям. Банкрофт стояв біля однієї з останніх і ретельно посипав її білим металевим пилом. Про страдне зілля я знаю небагато — хіба що про його очевидну користь як захисного засобу, — тож гадки не мав, що то за порошок.
Коли ми зайшли, Банкрофт повернувся.
— Будь ласка, говоріть тихо, наскільки це можливо, — його голос у звукопоглинальному середовищі звучав навдивовижу слабко. — Страдне зілля на цій стадії розвитку дуже чутливе. Пане Ковач, ви, як я розумію, з ним знайомі.
— Так, — я позирнув на долонеподібні чашечки листків з малиновими плямами посередині, що й дали рослині її ім’я. — Ви впевнені, що це — зрілі екземпляри?
— Цілком. На Адорасьйон ви, певно, бачили більші, але «Накамура» на моє замовлення пристосувала ці екземпляри для закритих приміщень. Це надійно, як нуль-вібраційна кабіна і, — він показав на три стільці зі сталевими каркасами біля страдного зілля, — набагато зручніше.
— Ви хотіли мене побачити, — нетерпляче сказав я. — З якого приводу?
Усього на мить його чавунний погляд уп’явся в мене з усією силою трьох з половиною століть Банкрофта, і я все одно що зазирнув у вічі демону. Протягом цієї секунди звідти визирала душа мета, і в тих очах я побачив відображення всіх незліченних звичайних життів, які згасали перед ними, наче бліді миготливі метелики біля полум’я. Такий досвід я мав лише раз — коли посперечався з Рейлін Кавахарою. Я відчув, як мені почало припікати крила.
Тоді він зник і залишився тільки Банкрофт, який пішов, сів і поставив розпилювач порошку на столик поблизу. Піднявши очі, він затримав погляд — хотів побачити, чи не сяду я й собі. Я не сів, і він тоді переплів пальці й насупився. Уму Прескотт зависла між нами.
— Пане Ковач, я знаю, що за умовами нашого контракту я погодився покрити всі витрати, пов’язані з цим розслідуванням, у розумних межах, але, стверджуючи це, я не чекав, що мені доведеться оплачувати слід із зумисних органічних ушкоджень від одного краю Бей-Сіті до іншого. Більшу частину цього ранку я підкупав як тріади Західного узбережжя, так і поліціянтів Бей-Сіті, а всі вони ставилися до мене не надто приязно ще до того, як ви почали цю різанину. Мені б хотілося знати, чи усвідомлюєте ви, скільки мені коштує звичайний захист вашого життя та свободи від зберігання.
Я оглянув оранжерею і знизав плечима.
— Гадаю, ви можете собі це дозволити.
Прескотт здригнулася. Банкрофт дозволив собі ледь помітну усмішку.
— Можливо, пане Ковач, я більше не бажаю цього собі дозволяти.
— Тоді висмикніть розетку, щоб її.
Страдне зілля помітно затремтіло від несподіваної зміни тону. Мені було байдуже. Раптом мені перехотілося грати в елегантні ігри Банкрофтів. Я втомився. Якщо не брати до уваги нетривалого перебування в непритомному стані у клініці, я не спав понад тридцять годин, а мої нерви були розхитані безупинним використанням нейрохімічної системи. Я побував у перестрілці. Вискочив з аеромобіля на ходу. Пройшов шаблонні допити, які травмували б більшість людей на все життя. Неодноразово скоїв убивство в бою. А ще саме заповзав у ліжко, коли «Гендрікс» пропустив короткий Банкрофтів виклик попри замовлене мною блокування дзвінків, цитую: «з метою підтримки добрих стосунків з клієнтом, а отже, і забезпечення статусу гостя в подальшому». Колись комусь доведеться капітально переробити ідіолект цього готелю, запозичений зі старосвітської сфери послуг; я вже замислювався над тим, чи не зробити це самому за допомогою «Немекса», відійшовши від телефона, але моє роздратування мимовільними реакціями готелю на наявність гостей пересилив мій гнів на самого Банкрофта. Саме цей гнів і не дав мені проігнорувати виклик, а повів до Сантач-Гауса. Пішов я вбраний у той самий пом’ятий одяг, в якому ходив відучора.
— Перепрошую, пане Ковач, — Уму Прескотт пильно дивилася на мене. — Ви натякаєте…
— Ні, Прескотт. Я погрожую, — я знову перевів погляд на Банкрофта. — Я не просився взяти участь у цьому граному танці но. Це ви мене сюди приперли, Банкрофте. Ви витягнули мене зі сховища на Світі Гарлана, і ви підключили мене до чохла Еліаса Райкера, просто щоби збісити Ортеґу. Ви відправили мене туди, висловивши кілька нечітких натяків, і дивилися, як я шпортаюсь у пітьмі та трощу собі гомілки об ваші колишні переступи. Що ж, якщо тепер, коли течія трохи пришвидшилася, ви більше не бажаєте гратися, то про мене. Мені набридло ризикувати власного пам’яттю заради такого кавалка гівна, як ви. Ви можете просто повернути мене в коробку, а я поспитаю щастя сто сімнадцять років по тому. Можливо, мені пощастить, і той, хто хоче вас засмажити, на той час уже зітре вас із лиця планети.