Біля головних воріт мені довелося залишити свою зброю, але я відчував, як мною поступово заволодіває небезпечна свобода бойового режиму посланця. Якщо той демон-мет повернеться й розперезається, то я негайно задушу Банкрофта на смерть лише задля задоволення.
Як не дивно, мої слова, здавалося, змусили його замислитися. Він вислухав мене, схилив голову, неначе погоджуючись, а тоді повернувся до Прескотт.
— Уму, не відійдеш на хвильку? Нам з паном Ковачем треба обговорити дещо наодинці.
Прескотт завагалася.
— Можливо, залишити когось за дверима? — спитала вона, суворо позирнувши на мене.
Банкрофт хитнув головою.
— Я певен, що в цьому не буде потреби.
Прескотт пішла з виразом явного сумніву на обличчі, тим часом мені довелося всіляко стримувався, щоб не виявити свого захоплення витримкою Банкрофта. Він щойно почув з моїх вуст, що я буду радий повернутися на зберігання, весь ранок читав список моїх жертв і все одно думав, що знає мої характеристики досить добре, щоби знати, небезпечний я чи ні.
Я сів. Можливо, він мав рацію.
— Вам треба дещо пояснити, — рівним голосом промовив я. — Можете почати з чохла Райкера і відштовхуватися від нього. Нащо вам це робити і нащо це від мене приховувати?
— Приховувати? — Банкрофт вигнув брови. — Ми це майже не обговорювали.
— Ви сказали мені, що залишили вибір чохла своїм юристам. Усіляко на цьому наголошували. Але Прескотт стверджує, що ви зробили вибір самостійно. Вам слід було узгодити з нею, як саме ви брехатимете.
— Ну… — Банкрофт привітно змахнув рукою. — Мимовільна обачність. Кажеш правду такій невеликій кількості людей, що врешті-решт брехня перетворюється на звичку. Але я гадки не мав, що це матиме для вас таке велике значення. Ну, тобто після вашої кар’єри в Корпусі та часу, проведеного на зберіганні. Для вас нормально виявляти такий інтерес до минулого своїх чохлів?
— Ні. Але Ортеґа від самого мого прибуття липне до мене, як протизабруднювальний пластик. Я думав, що їй просто є що приховувати. Як виявляється, вона просто намагається захистити чохол свого коханого, поки той перебуває на зберіганні. До речі, ви не завдали собі клопоту з’ясувати, чому Райкер у стеку?
Цього разу Банкрофт зневажливо відмахнувся.
— Його звинуватили в корупції. Необгрунтоване завдання органічних ушкоджень і спроба фальсифікації персональних даних. Це, як я розумію, було не перше його правопорушення.
— Так, справді. Ба більше, він був добре цим відомий. Добре відомий і дуже непопулярний, особливо в таких місцях, як Лизоград, де я перебував останні пару днів, ідучи слідами вашого мокрого члена. Але ми до цього ще повернемося. Я хочу знати, чому ви це зробили. Чому я ношу Райкерів чохол?
Від образи Банкрофтові очі на мить спалахнули, але він насправді був надто добрим гравцем, щоб на неї повестися. Натомість він відсунув правий манжет, сигналізуючи про перехід на іншу тему. Я впізнав цей жест завдяки курсу основ дипломатії та слабко всміхнувся.
— Я справді не уявляв собі, що це спричинить незручності. Я прагнув забезпечити вас належною бронею, а цей чохол оснащений…
— Чому Райкер?
На мить запала тиша. Метів не можна уривати просто так, а Банкрофтові було важко витримувати мою неповагу. Я згадав дерево за тенісними кортами. Без сумніву, Ортеґа, якби була поряд, зраділа б.
— Це такий хід, пане Ковач. Лише хід.
— Хід? Проти Ортеґи?
— Саме так, — Банкрофт відкинувся назад. — Лейтенант Ортеґа чудово показала свої упередження, ледве ввійшовши до цього будинку. Вона була вкрай недбала і непоштива. Я запам’ятав це, захотів за це відплатити. Коли в короткому списку, наданому мені Уму, знайшовся чохол Еліаса Райкера, іпотеку на резервуар якого сплачувала Ортеґа, я вирішив, що цей хід — мало не вияв карми. Він напросився сам собою.
— Трохи по-дитячому як на людину вашого віку, хіба ні?
Банкрофт нахилив голову.
— Може, й так. Втім, чи пам’ятаєте ви такого собі генерала Мак-Інтайра з Командування посланців, мешканця Світу Гарлана, якого знайшли з випущеними нутрощами та без голови в особистому літаку за рік після Інненінської різанини?