— Чергової перестрілки? — Ортеґа збагнула суть нових стосунків лише після майже півгодинної жаркої дискусії, а її внутрішня поліціянтка досі не відмовилася від стеження за мною.
— Так, після «Гендрікса», — швидко зімпровізував я, проклявши контактний хімічний взаємозв’язок, який вибив мене з колії. — Там я дістав неабиякі синці. Могло бути й набагато гірше.
Вона кинула на мене з-за плеча ще один, довший погляд.
Система для віртуальних допитів була розміщена в низці кабінок-булькобудів з одного боку цокольного поверху. Мікі вклав нас обох на замучені на вигляд автоформові дивани, які повільно реагували на наші тіла, почепив електроди та гіпнонавушники, а тоді ввімкнув живлення, змахнувши однією рукою, наче концертний піаніст, над двома практичними пультами. Оглянув екрани, які блимнули та ввімкнулися.
— Трафік, — сказав він і з огидою проковтнув клубок у горлі. — Комісар підключився до якогось конференційного середовища, і воно перетягує на себе півсистеми. Доведеться зачекати, поки хтось інший вийде, — він озирнувся на Ортеґу. — Слухайте, це що, та історія з Мері Лу Гінчлі?
— Так, — Ортеґа позирнула на інший бік, залучаючи мене до розмови, можливо, на знак початку нашої співпраці. — Минулого року берегова охорона виловила в океані якусь малу. Мері Лу Гінчлі. Від тіла мало що зосталося, зате пам’ять вони знайшли. Запустили її, і знаєте що?
— Католичка?
— Точно. Це все ота штука з повним всотуванням, еге ж? Так, у першому вхідному скані був ярлик «Заборонено з міркувань совісті». Зазвичай такі справи цим і закінчуються, та Ел… — вона зупинилася. Почала знову. — Детектив, що нею займався, не хотів її відпускати. Гінчлі була з його району, він знав її в дитинстві. Не дуже добре, але… — вона знизала плечима, — …він не хотів цього відпускати.
— Дуже відважно. Еліас Райкер?
Вона кивнула.
— Він місяць вмовляв маршрутні лабораторії. Врешті-решт вони знайшли якісь докази на користь того, що тіло викинули з аеромобіля. Відділ органічних ушкоджень порився в пошуках даних і довідався про навернення, що відбулося менш ніж за десять місяців до цього, та бойфренда — затятого католика з навичками роботи з інформаційними технологіями, який міг підробити Клятву. Рідні дівчини — межовики, номінальні християни, але здебільшого не католики. А ще вони досить заможні, мають повне сховище предків у стеках, яких витягають на честь народжень і весіль у родині. Відділ увесь цей рік час від часу проводив з ними віртуальні консультації.
— От би швидше прийняли Резолюцію 653, еге ж?
— Так.
Ми обоє знову перевели погляд на стелю над диванами. Кабінка складалася з копійчаного булькобуду, надутого з однієї-єдиної кульки поліволокна, як чикл у роті дитини; двері та вікна в ній були вирізані лазером і опісля прикріплені назад за допомогою епоксидних петель. На вигнутій сірій стелі не було геть нічого цікавого.
— Скажіть-но мені, Ортеґо, — промовив я за якийсь час. — Отой хвіст, який ви послали стежити за мною у вівторок по обіді, коли я ходив по крамницях. Як так вийшло, що він був набагато гірший за інших? Його й незрячий міг би помітити.
Перш ніж заговорити, вона помовчала. А тоді знехотя промовила:
— Іншого в нас не було. Це був експромт, нам треба було швидко вас прикрити, після того, як ви викинули одяг.
— Одяг, — я заплющив очі. — О ні. Ви почепили мітку на костюм? Усе так просто?
— Ага.
Я згадав свою першу зустріч із Ортеґою. Судова установа, поїздка до Сантач-Гауса. Тотальна пам’ять у прискореному темпі прокрутила кадри вперед. Я побачив, як ми стояли на залитому сонцем моріжку з Міріам Банкрофт. Ортеґа їде…
— Зрозумів! — я клацнув пальцями. — Ідучи, ви ляснули мене по плечу. Аж не віриться, що я такий йолоп.
— Сигналізація з ферментним зв’язком, — спокійно пояснила Ортеґа. — Ненабагато більша за мушаче око. І ми вирішили, що тепер, коли осінь уже в розпалі, ви мало куди ходитимете без куртки. Звісно, коли ви закинули її на той смітник, ми подумали, ніби ви обвели нас круг пальця.
— Ні. Ніяких таких хитрощів.
— От і все, — раптом оголосив Мікі. — Пані та панове, візьміться за свої хребтові спіралі, ми поїхали.
Переміщення було жорсткішим, ніж я очікував від установки в державному органі, але не гіршим, ніж у багатьох самопальних віртуальних середовищах, в яких я побував на Світі. Спершу гіпноз, який пульсував своїми сонокодами, поки тьмяно-сіра стеля раптом не прикрасилася розкішними, схожими на риб’ячі хвости завитками зі світла та смислу, що витекли зі всесвіту, наче брудна вода з раковини. А тоді я опинився…