Із нього вийшов би чудовий посланець.
— Рекомендуватися мені, як я розумію, не потрібно, — тихо промовив я.
Кадмін усміхнувся, показуючи маленькі зуби та витончений загострений язик.
— Якщо ви — друг лейтенантки, вам не треба робити тут нічого такого, чого ви не хочете. Віртуальність монтують тільки нехлюї.
— Ви знаєте цю людину, Кадміне? — запитала Ортеґа.
— Сподіваєтеся на зізнання, лейтенанте? — Кадмін захилив голову і мелодійно засміявся. — О, яка дурість! Цю людину? Його чи її? Та, власне, навіть собаку можна навчити говорити стільки, скільки сказав він — звісно, за наявності потрібних транквілізаторів. Інакше вони, на жаль, частенько божеволіють під час переливання. Але так, навіть собаку. Ось ми, троє силуетів, вирізаних з електронного мокрого снігу в диференційній бурі, сидимо тут, а ви розмовляєте, як персонаж дешевої історичної драми. Це обмежене сприйняття, лейтенанте, обмежене сприйняття. Де голос, який сказав, що видозмінений вуглець звільнить нас від клітин власної плоті? Замисел, який пообіцяв, що ми станемо янголами.
— Самі мені скажіть, Кадміне. Це ж ви тут маєте високу професійну репутацію, — відсторонено заговорила Ортеґа. За допомогою системної магії вона викликала собі в одну руку довгий сувій з роздруківкою та спокійно його проглянула. — Сутенер, найманець тріад, віртуальний допитувач під час корпоративних війн — усе це робота якісна. А я — я просто якась тупа лягава, що нічого не тямить.
— Тут я з вами не сперечатимуся, лейтенанте.
— Тут написано, що колись ви були найманим убивцею «МерітКон», залякували копачів-археологістів, щоб ті відмовлялися від претензій на об’єкти в Малому Сирті. Мотивували їх, вирізаючи їхні сім’ї. Гарна робота, — Ортеґа викинула роздруківку назад у небуття. — Ми вас спіймали, Кадміне. Цифрові кадри з готельної системи спостереження, одночасне зачохлення, що піддається доведенню, обидві заморожені пам’яті. Це — обов’язкове стирання, і навіть якщо ваші юристи подадуть усе як звичайнісінький машинний збій, то, поки вас випустять зі стеку, сонце встигне перетворитися на червоного карлика.
Кадмін усміхнувся.
— Тоді нащо ви сюди прийшли?
— Хто вас прислав? — тихо спитав його я.
— Пес заговорив!
Я вдихнув дим і кивнув. Як і більшість гарланітів, я знав Квеллині «Вірші та інші витребеньки» більш-менш напам’ять. Їх вивчали у школах замість пізніших і важчих політичних творів, більшість із яких досі вважали надто радикальними, щоби знайомити з ними дітей. Цей переклад був не найкращий, але суть він передавав. Сильніше вражало те, що людина не зі Світу Гарлана може процитувати такий маловідомий том.
Я закінчив за нього.
— Ви прийшли шукати винних, пане Ковач?
— У тому числі.
— Як прикро.
— Ви очікували чогось іншого?
— Ні, — відповів Кадмін, ще раз усміхнувшись. — Очікування — наша найперша помилка. Я мав на увазі: як прикро для вас.
— Можливо.
Він захитав своєю великою строкатою головою.
— Однозначно. Ви не почуєте від мене жодних імен. Якщо ви шукаєте винних, мені доведеться взяти заради вас провину на себе.
— Це дуже великодушно, але ви маєте пам’ятати, що казала Квелла про лакеїв.
— «Убивайте їх дорогою, але ведіть лік своїм кулям, бо бувають достойніші цілі», — Кадмін стиха захихотів. — Ви погрожуєте мені у контрольованому поліційному сховищі?
— Ні. Я просто показую вам контекст, — я струсив попіл зі своєї цигарки й подивився, як він іскриться та зникає, не долітаючи до підлоги. — Хтось вами керує — цю людину я й збираюся прибрати. Ви — ніщо. На вас я б і слини не витрачав.