Лінії, що пересувалися в небі, пройняв новий, сильніший дрож, подібний на кубістську блискавку, і Кадмін захилив голову. Цей дрож відобразився у тьмяному полиску металевого стола і на мить неначе торкнувся його рук. Наступного разу Кадмін поглянув на мене з незвичним світлом в очах.
— Мене не просили вас убивати, — невиразно промовив він, — якщо тільки не виявиться, що вас важко викрасти. Але тепер я вас уб’ю.
Коли останній склад злетів з його вуст, Ортеґа кинулася на нього. Стіл блимнув і зник, а вона збила Кадміна зі стільця однією взутою в чобіт ногою. Коли він знову зіп’явся на ноги, той самий чобіт ударив його по губах і знову збив його на підлогу. Я провів язиком по майже загоєних порізах у власному роті й відчув прикметну відсутність співчуття.
Ортеґа потягнула Кадміна за волосся; замість цигарки в її руці завдяки тій самій системній магії, що знищила стіл, з’явився страхітливий поліційний кийок.
— Я правильно почула? — засичала вона. — Ти погрожуєш, засранцю?
Кадмін оголив зуби у скривавленому усміху.
— Поліційна жорсто…
— Саме так, сучий сину, — Ортеґа вдарила його кийком по щоці. Шкіра на щоці репнула. — Поліційна жорстокість у контрольованій поліційній віртуальності. Для Сенді Кім і Першої СвітоМережі настало би свято, чи не так? Але знаєш що? Мені здається, що твої юристи не захочуть демонструвати цю плівку.
— Залиште його у спокої, Ортеґо.
Тут вона неначе отямилася й відступила назад. Її лице засіпалось, і вона глибоко вдихнула. Стіл, блимнувши, з’явився знову, і Кадмін раптом знову сів прямо, з неушкодженими вустами.
— І вас теж, — тихо промовив він.
— Так, звісно, — в голосі Ортеґи відчувалася зневага — як мені здалося, щонайменше наполовину спрямована на неї саму. Вона вдруге спробувала опанувати своє дихання й невідомо навіщо поправила на собі одяг. — Як я вже сказала, така можливість у вас з’явиться не раніше, ніж рак на горі свисне. Можливо, я на вас зачекаю.
— Кадміне, невже той, хто вас послав, аж такий вартісний? — тихо поцікавився я. — Ви мовчки здаєтеся з відданості умовам контракту чи просто всралися з переляку?
Замість відповіді Клаптевик склав руки на грудях і подивився на мене, як на порожнє місце.
— Ви закінчили, Ковачу? — спитала Ортеґа.
Я спробував перехопити відсторонений погляд Кадміна.
— Кадміне, людина, на яку я працюю, дуже впливова. Можливо, це ваш останній шанс домовитися.
Нічого. Він навіть не кліпнув.
Я знизав плечима.
— Я закінчив.
— Добре, — похмуро сказала Ортеґа. — Тому що від сидіння з підвітреного боку від цього кавалка гівна моя вдача, зазвичай терпляча, починає псуватися.
Вона помахала пальцями в нього перед очима.
— Побачимося, засранцю.
Тут Кадмін підняв очі, перехоплюючи її погляд, і його вуста скривились у маленькій, дивовижно неприємній посмішці.
Ми пішли.
У кабінеті Ортеґи на четвертому поверсі стіни встигли змінитися: тепер там було сліпуче полуденне сонце над пляжами з білого піску. Я примружив очі від яскравого світла, тим часом як Ортеґа попорпалась у шухляді стола й витягнула дві пари сонячних окулярів — свої та запасні.
— То про що ви з цього дізналися?
Я незграбно насунув лінзи на перенісся. Вони виявилися замалі.
— Небагато — хіба що ту шикарну заяву про одержані накази мене прибрати. Хтось хотів зі мною поговорити. Я все одно майже про це здогадався: інакше він би міг просто рознести мою пам’ять по всьому вестибюлю «Гендрікса». Однак це означає, що укласти домовленість хотів ще хтось, окрім Банкрофта.
— Або хтось хотів замучити вас допитами.
Я заперечно хитнув головою.
— Про що мене допитувати? Я тільки-но прибув. Це безглуздо.
— Корпус? Незавершені справи? — Ортеґа злегка замахала рукою, наче підказуючи мені. — Може, взаємні претензії?
— Ні. З цим ми розібралися, коли нещодавно кричали одне на одного. Є люди, що були б раді, якби мене прибрали, але ніхто з них не живе на Землі і ніхто з них не має досить впливу для міжзоряної діяльності. А все, що я знаю про Корпус, неодмінно зберігається десь у якомусь кепсько захищеному стеку даних. Та й усе одно це, блін, просто надто великий збіг. Ні, тут річ у Банкрофті. Комусь хотілося залізти у програму.
— Тому, хто замовив його вбивство?
Я нахилив голову, щоб подивитися на неї поверх сонцезахисні лінзи.
— Отже, ви мені вірите.
— Не зовсім.
— Ой, та ну вас.
Але Ортеґа не слухала.
— Мене цікавить те, — роздумувала вона, — чому він насамкінець переписав свої коди. Знаєте, від недільного вечора, коли ми його завантажили, ми прогнали його майже дюжину разів. Це — вперше, коли він наблизився бодай до визнання того, що він там був.