— Він навіть своїм юристам не зізнавався?
— Ми не знаємо, що він їм каже. Вони — серйозні акули з Улан-Батора та Нью-Йорка. З такими грішми всі віртуальні співбесіди віч-на-віч захищають шифратором. У нас не записується нічого, крім завад.
Я подумки здивувався. На Світі Гарлана стеження за всіма, хто перебував під вартою у віртуалі, було нормою. Користуватися шифраторами не дозволялося незалежно від того, скільки в людини грошей.
— До речі, про юристів: юристи Кадміна тут, у Бей-Сіті?
— Як? Фізично? Так, у них домовленість із однією практикою в окрузі Марін. Один з їхніх партнерів орендує тут чохол до кінця розгляду справи, — Ортеґа вишкірилася. — Зараз фізичні зустрічі вважаються шиком. Дистанційно ведуть справи лише дешеві фірми.
— Як звати цього юристика?
Ненадовго запала тиша: Ортеґа не стала називати імені.
— Кадмін зараз крутиться, як муха в окропі. Я не впевнена, що ми зайдемо аж так далеко.
— Ортеґо, ми зробимо все. Ми так домовлялися. Інакше я знову почну ризикувати витонченими рисами Еліаса, ведучи розслідування максимально енергійно.
Вона трохи помовчала, а тоді таки сказала:
— Ратерфорд. Хочете поговорити з Ратерфордом?
— Зараз я хочу поговорити хоч із кимось. Можливо, я до цього не висловився чітко. Тут я працюю з запізненням. Банкрофт чекав півтора місяці, перш ніж мене залучити. У мене є тільки Кадмін.
— Кіт Ратерфорд — просто пригорща моторного мастила. З нього ви витягнете не більше, ніж витягнули внизу з Кадміна. Та й як мені, блін, вас рекомендувати, Ковачу? Привіт, Кіте, це — психічно нестабільний колишній Посланець, якого твій клієнт спробував прибрати в неділю. Він хотів би поставити тобі кілька запитань. Він закриється швидше, ніж дірка в курви, якій не заплатили.
Вона по-своєму мала рацію. Я ненадовго замислився над цим, дивлячись на море.
— Гаразд, — повільно проказав я. — Мені потрібно лише поговорити пару хвилин. Може, скажете йому, що я — Еліас Райкер, ваш партнер з відділу органічних ушкоджень? Зрештою, це майже правда.
Ортеґа зняла окуляри й витріщилася на мене.
— Ви намагаєтеся жартувати?
— Ні. Я намагаюся поводитися практично. Ратерфорд входить у чохол з Улан-Батора, так?
— Із Нью-Йорка, — напружено промовила вона.
— Нью-Йорка. Так. Тому він, мабуть, нічого не знає ні про вас, ні про Райкера.
— Мабуть, ні.
— То в чому проблема?
— Ковачу, проблема в тому, що мені це не подобається.
Знову запала тиша. Я опустив погляд на коліна й зітхнув — лише почасти нещиро. Тоді я теж зняв сонячні окуляри й поглянув на неї. Все було чудово видно. Неприкритий страх перед зачохленням і всім, що воно тягнуло за собою; параноїдний есенціалізм у безвихідній ситуації.
— Ортеґо, — м’яко промовив я. — Я — не він. Я не намагаюся бути ни…
— Ви б і близько не могли до нього дорівнятися, — відрізала вона.
— Ми говоримо лише про пару годин прикидання.
— І все?
Вимовивши це залізним голосом, вона знову вдягнула сонячні окуляри з такою різкою спритністю, що мені навіть не потрібно було бачити, як на очі за дзеркальними лінзами, навертаються сльози.
— Гаразд, — нарешті промовила вона і прокашлялася. — Я вас приведу. Я не бачу в цьому сенсу, але я це зроблю. А що тоді?
— Важкувато сказати. Мені доведеться імпровізувати.
— Як у клініці Вея?
Я невизначено знизав плечима.
— Прийоми посланців значною мірою спонтанні. Я не можу зреагувати на щось, перш ніж це станеться.
— Мені не потрібна ще одна бійня, Ковачу. Це кепсько позначається на статистиці міста.
— Якщо насильство й буде, то розпочну його не я.
— Це не бозна-яка гарантія. Хіба ви не здогадуєтеся, що ви будете робити?
— Я буду говорити.
— Тільки говорити? — вона недовірливо поглянула на мене. — І все?
Я знову насунув на обличчя незручні сонячні окуляри.
— Інколи цього вистачає, — промовив я.
Розділ вісімнадцятий
З першим юристом я зустрівся у п’ятнадцять років. То був замучений на вигляд фахівець із підліткових бійок, який досить вправно захищав мене під час процесу у зв’язку з незначними органічними ушкодженнями, завданими новопештському поліціянту. Він із якоюсь короткозорою терплячістю виклопотав для мене умовне звільнення від покарання та одинадцять хвилин віртуального психіатричного консультування. У коридорі за дверима суду у справах неповнолітніх він поглянув на моє обличчя — мабуть, обурливо самовдоволене — і кивнув так, ніби його найгірші побоювання щодо сенсу власного життя підтверджувалися. Тоді він розвернувся на підборах і пішов геть. Як його звали, я ніяк не згадаю.