— Побачимося, Ратерфорде, — лаконічно сказала вона, коли ми знову вийшли на платформу. Силач стояв там, широко всміхаючись і впираючи напружені руки в боки. — І навіть не смій про це думати.
Я вдовольнився мовчазним поглядом, який, як мені розповідали, Райкер використовував надзвичайно ефективно, та спустився зі сходів, пішовши за своєю партнеркою.
Знов опинившись у катері, Ортеґа ввімкнула екран і подивилася, як на ньому прокручуються донизу особисті дані жучка.
— Куди ви його приліпили?
— Гравюра над каміном. У кутку рами.
Вона гмикнула.
— Розумієте, його ж дуже швидко звідти витягнуть. Та й усе одно нічого з цього не приймається як доказ.
— Я знаю. Ви мені вже двічі це казали. Суть не в цьому. Якщо Ратерфорда розізлити, він стрибне перший.
— Думаєте, він злий?
— Трохи.
— Так, — вона з цікавістю позирнула на мене. — То що за хрінь — ота ретро-асоціативна співучасть третіх осіб?
— Без поняття. Я це вигадав.
Вона звела брову.
— Що, реально?
— А я вас таки переконав? Знаєте, що: ви б могли влаштувати мені тест на поліграфі, коли я це вигадував, і його я б теж переконав. Елементарні хитрощі посланців. Звісно, Ратерфорд здогадається, щойно це пошукає, але своєї мети це вже досягло.
— Якої саме?
— Забезпечити арену. Брешучи, ви не даєте своєму супротивнику повернутися до рівноваги. Це все одно що битися на незнайомій місцевості. Ратерфорд був злий, але всміхнувся, коли я сказав йому, що Кадмін дуркує саме через цю штуку, — я поглянув крізь вітрове скло на будинок угорі, перетворюючи крихти здогадів на розуміння. — Та йому, блін, на серці легше стало, коли я це сказав. Не думаю, що він за нормальних обставин розголосив би так багато, але цей блеф його перелякав, а для стабільності йому було потрібно небагато — краще за мене знати певну річ. А це означає, що він знає ще одну причину зміни поведінки Кадміна. Він знає справжню причину.
Ортеґа схвально гмикнула.
— Непогано, Ковачу. Вам треба було стати копом. Ви помітили його реакцію, коли я розповіла йому радісну звістку про вибрики Кадміна? Він геть не здивувався.
— Ні. Він цього очікував. А може, чогось подібного.
— Так, — вона зупинилася. — Ви справді колись заробляли цим на життя?
— Інколи. Дипломатичні місії або завдання під глибоким прикриттям. Це не було…
Вона штурхнула мене під ребра, і я затих. На екрані блакитними вогненними зміями почали розгортатися кілька закодованих послідовностей.
— Поїхали. Одночасні виклики; він, певно, робить це в віртуалі для економії часу. Раз, два, три — ось Нью-Йорк, певно, повідомляє новини старшим партнерам, і — йой.
Екран спалахнув і різко потемнів.
— Вони його знайшли, — сказав я.
— Так. До нью-йоркської лінії, мабуть, прикріплено шкребок, який чистить оточення виклику після з’єднання.
— Або це один з інших.
— Так, — Ортеґа викликала пам’ять екрану й пильно поглянула на коди викликів. — Усі три маршрутизовані через приховане роз’єднання. Ми їх виявили далеко не одразу. Хочете поїсти?
Зізнаватися в тузі за домівкою ветеранам-посланцям зась. Якщо цього почуття з вас не встигла витравити обробка, то це мали зробити роки безупинних зачохлень по всьому Протекторату. Посланці — громадяни такої собі невловимої держави Тут-і-Тепер, держави, що не визнає подвійного громадянства. Минуле для них має значення лише як дані.
Саме тугу за домівкою я й відчув, коли ми пройшли повз кухонну зону «Летючої риби», і мене, наче привітним мацальцем, вдарило пахощами соусів, які я востаннє куштував у Міллспорті. Теріякі, смаження темпури, а на задньому плані — місо. Якусь мить я стояв серед них, згадуючи той час. Рамен-бар, в якому ледарювали ми з Сарою, поки не вщухла спека у зв’язку зі справою «Джеміні Байосіс», і не відривали очей від передач новинної мережі та відеофона з розбитим екраном у кутку, який з хвилини на хвилину мав задзвонити. Пара на вікнах і товариство мовчазних міллспортських шкіперів.
А з іще дальшого минулого мені згадувалися побиті метеликами паперові ліхтарики під «У Ватанабе» одного п’ятничного вечора в Новопешті. Моя юна шкіра була слизька від поту через вітер з південних джунглів, а мої очі виблискували від тетрамету в одному з великих дзеркал-вітроловів. Дешевші за великі миски рамену балачки про великі успіхи та зв’язки з якудзою, квитки на північ і ще далі, нові чохли та нові світи. Старий Ватанабе сидів на терасі з нами, слухаючи все це, та ніколи не коментуючи — він просто курив свої люльки й раз у раз позирав у дзеркало на власні європейські риси — як мені здавалося, завжди з легким подивом.