Він ніколи не розповідав нам, як здобув цей чохол, і так само ніколи не спростовував і не підтверджував чуток про свої походеньки з корпусом піхоти, з Меморіальною бригадою Квелли, посланцями та ким завгодно. Один старший бандит якось сказав нам, що бачив, як Ватанабе здолав повну кімнату Семивідсоткових Янголів, не маючи нічого, крім люльки в руках, а якийсь пацан з болотних містечок одного разу показав розмитий уривок відео зі стрічки новин — як стверджував він сам, знятий під час воєн Заселення. Він, усього-на-всього двовимірний, був поспіхом знятий якраз перед атакою штурмової групи, але в субтитрах сержант, в якого там брали інтерв’ю, був названий Й. Ватанабе, а коли його питали, він нахиляв голову так знайомо, що ми всі радісно кричали на екран. Але ж Ватанабе — прізвище досить поширене, та й, зрештою, той хлоп, який сказав, ніби бачив бійку з Янголами, також любив розповідати нам, як переспав зі спадкоємицею родини Гарланів, коли та пішла прогулятися нетрями, а в це не вірив ніхто з нас.
Тверезий і самотній, я рідко сидів вечорами у Ватанабе, а одного такого вечора мені довелося запхати подалі свою підліткову гордість, щоб попросити у старого поради. Тоді я вже не один тиждень читав рекламну літературу збройних сил ООН, і мав потребу, щоби хтось підштовхнув мене в якомусь напрямку.
Ватанабе просто всміхнувся мені, не виймаючи з рота люльки.
«Я маю тобі щось радити? — перепитав він. — Поділитися з тобою мудрістю, що привела мене сюди?»
Ми обидва оглянули маленький бар і поля за терасою.
«Ну, гм, так.»
«Ну, гм, ні», — твердо відказав він і продовжив курити.
— Ковачу?
Я кліпнув і побачив перед собою Ортеґу, яка з цікавістю дивилася мені в очі.
— Я маю про щось знати?
Я злегка всміхнувся та швидко оглянув блискучі сталеві стільниці на кухні.
— Та ні.
— Це добра їжа, — сказала вона, неправильно зрозумівши мій погляд.
— Ну, тоді візьмімо щось із неї.
Вона вивела мене на один з помостів ресторану. Якщо вірити Ортезі, «Летюча риба» була виведеним з експлуатації повітряним тральщиком, що його викупив якийсь океанографічний інститут. Той інститут тепер чи то не існував, чи то пішов далі, і об’єкт, який виходив на затоку, спорожнили, але хтось обідрав «Летючу рибу», переобладнав її як ресторан і закріпив її тросами за п’ятсот метрів над напіврозваленими будівлями об’єкту. Час від часу все судно обережно повертали на землю, щоб випустити його насичених клієнтів і прийняти нових. Коли ми прибули, обабіч стикувального ангара стояла черга, але Ортеґа обійшла її, скориставшись жетоном, і, коли повітряний корабель проплив униз крізь відкритий дах ангара, ми опинилися на борту першими.
Я вмостився, схрестивши ноги, на подушках за столиком, прикріпленим до корпусу корабля металевою ручкою, а тому зовсім не торкався помосту. Сам поміст був оточений ледь помітною імлою силового екрана, який зберігав пристойну температуру, а різкий вітер перетворював на приємний бриз. Крізь шестикутну ґратку підлоги довкола мене відкривався майже нічим не затьмарений вид на простір від подушок до моря на кілометр нижче. Я ніяково завовтузився. Я ніколи не вмів добре витримувати висоту.
— Колись на ньому вистежували китів, — сказала Ортеґа, показуючи рукою вбік, на корпус. — Ще тоді, коли в подібних місцинах не могли собі дозволити оренди супутників. Звісно, після Дня розуміння кити раптом стали джерелом великих грошей для будь-кого, хто міг з ними говорити. Ви ж знаєте, що вони розповіли нам про марсіян майже стільки ж, скільки чотири століття роботи археологістів на самому Марсі. Господи, вони пам’ятають, як марсіяни сюди прийшли. Ну, це в них расова пам’ять.
Вона зупинилася й чомусь додала:
— Я народилася в День розуміння.
— Справді?
— Ага. Дев’ятого січня. Мене назвали Крістін на честь якоїсь дослідниці китів з Австралії, учасниці першої перекладацької команди.
— Мило.
До неї дійшло, з ким вона насправді розмовляє. Вона раптом зневажливо знизала плечима.
— В дитинстві так не думаєш. Мені хотілося, щоб мене звали Марія.
— Ви часто сюди приїздите?
— Нечасто. Але я подумала, що тут би сподобалося будь-кому зі Світу Гарлана.
— Добрий здогад.
Прийшов офіціант і за допомогою гололіхтаря викликав у повітрі між нами меню. Я швидко проглянув список і обрав навмання одну миску з раменом. Щось вегетаріанське.
— Добрий вибір, — сказала Ортеґа й кивнула офіціантові. — Я буду те саме. І сік. Хочете чогось випити?