— Води.
Обрані нами позиції ненадовго спалахнули рожевим, і меню зникло. Офіціант хвацьким жестом сховав гололіхтар у нагрудній кишені й пішов. Ортеґа роззирнулася довкола себе, бажаючи поговорити про щось нейтральне.
— Отже, гм… у Міллспорті є такі заклади?
— Так, на землі. Повітряними штуками ми не захоплюємося.
— Та невже? — вона за звичкою звела брову. — Міллспорт — це ж архіпелаг, хіба ні? А я думала, повітряні кораблі — це…
— Очевидне рішення проблеми дефіциту нерухомості? У цьому плані — правда, але ви, на мою думку, дещо забуваєте, — я ненадовго звів очі до неба. — Ми Не Самі.
До неї дійшло.
— Орбіталки? Вони ворожі?
— М-м-м… Скажімо так: примхливі. Вони, як правило, збивають усі предмети в повітрі, більші за гелікоптер. А позаяк ще нікому не вдалося підібратися досить близько, щоб вивести з ладу якусь із них чи бодай видертися на її борт, ми не можемо знати, які саме в них програмні параметри. Тож ми просто бережемося й рідко здіймаємося в повітря.
— Це, певно, ускладнює МП-рух.
Я кивнув.
— Ну, так. Звісно, руху там узагалі мало. В системі більше жодної придатної до життя планети, а ми досі надто заклопотані експлуатацією Світу, щоб морочитися з тераформуванням. Є трохи дослідницьких зондів і шатлів обслуговування, що літають до Платформ. Потроху видобувають рідкісні елементи та й усе. А ще є парочка вікон запуску довкола екватора надвечір і одна можливість на полюсі на світанку. Виглядає на те, що парочка орбіталок, швидше за все, розбилися та згоріли ще хтозна-коли і в мережі лишилися дірки, — я зупинився. — А може, їх хтось збив.
— Хтось? Під «хтось» ви маєте на увазі «не марсіяни»?
Я розвів руками.
— Чому б ні? Все, що коли-небудь знайшли на Марсі, було або повністю знищено, або поховано. Або ж так добре замасковано, що ми десятиліттями просто дивилися на це, перш ніж бодай усвідомити, що воно там є. Це стосується більшості заселених планет. Усі свідоцтва вказують на якийсь конфлікт.
— Але археологісти кажуть, що це була громадянська війна, колоніальна війна.
— Так, справді, — я склав руки й відкинувся назад. — Археологісти кажуть те, що наказує їм сказати Протекторат, а зараз модно оплакувати трагедію марсіянського царства, що розірвалося саме собою й вимерло через варварство. Велика пересторога спадкоємцям. Не бунтуйте проти своїх законних правителів заради добра всієї цивілізації.
Ортеґа збентежено роззирнулася довкола. За деякими навколишніми столиками швидко й різко зупинилися розмови. Я широко всміхнувся глядачам.
— Ви не проти поговорити про щось інше? — зніяковіло спитала Ортеґа.
— Авжеж, не проти. Не хочете розказати мені про Райкера?
Ніяковість зникла у крижаній тиші. Ортеґа поклала долоні на стіл перед собою й поглянула на них.
— Ні, не думаю, — врешті-решт сказала вона.
— Гаразд, — я трохи подивився, як мерехтять в імлі силового екрана скупчення хмар, стараючись не опускати очей на море під собою. — Але мені здається, що насправді ви цього хочете.
— Це дуже по-чоловічому.
Принесли їжу, і ми поїли в тиші, яку порушувало лише традиційне сьорбання. Я виявив, що страшенно зголоднів попри ідеально збалансований сніданок від автокухаря «Гендрікса». Їжа спровокувала в мені відчуття голоду, глибше за потреби мого шлунка. Коли я вилизував з миски останнє, Ортеґа ще не подужала й половини.
— Їжа нічогенька? — іронічно спитала вона, коли я відкинувся назад.
Я кивнув, намагаючись прибрати нитки пам’яті, пов’язані з цим раменом, але не бажаючи застосовувати обробку посланця та псувати відчуття насиченості в животі. Оглядаючи чисті металеві лінії обіднього помосту та неба за ним, я підійшов до цілковитого вдоволення так близько, як не підходив відтоді, як Міріам Банкрофт покинула мене спустошеним у «Гендріксі».
Гучно задзвенів телефон Ортеґи. Вона вийняла його з кишені й відповіла, ще дожовуючи останню порцію їжі.
— Так? Ага. Ага, добре. Ні, ми підемо, — вона ненадовго зазирнула мені в очі. — Та невже? Ні, це теж залиште. Воно нікуди не дінеться. Так, дякую, Заку. Я тобі винна.
Вона знову сховала телефон і повернулася до їжі.
— Добрі новини?
— Залежить від вашої точки зору. Відстежили два місцевих виклики. Один — до бійкодрома в Річмонді, я знаю це місце. Ми поїдемо й подивимось.
— А інший виклик?
Ортеґа поглянула на мене, відірвавшись від миски, прожувала та проковтнула.
— Інший був із прихованого житлового номера. Помешкання Банкрофтів. Сантач-Гаус. І що саме ви про це думаєте?