— Справді? — з його неякісним синтетичним голосом розрізнити це було важко, але виглядало на те, що Заріз розвеселився. — Лейтенанте, ви точно впевнені, що шукаєте саме бомбу? Мені здається, що арена мала б бути очевидним місцем для…
— Тобі є що приховувати, Зарізе?
Синтетик обернувся й на мить глузливо поглянув на мене.
— Ні, аж ніяк, детективе Райкер. Тоді до резервуарів. До речі, вітаю зі вступом у розмову. У стеку було холодно? Безперечно, ви, мабуть, ніколи не думали, що опинитеся там самі.
— Досить, — втрутилась Ортега. — Просто відведи нас до резервуарів, а пусті балачки відклади до вечора.
— Та звісно. Ми прагнемо співпрацювати з правоохоронними органами. Як легально зареєстрована…
— Так, так, — Ортеґа роздратовано відмахнулася від його пустослів’я. — Блін, просто відведи нас до резервуарів.
Я знову зобразив порожній погляд.
До резервуарної зони ми приїхали малесеньким електромагнітним потягом, який їхав уздовж одного боку корпусу, проминувши ще дві перероблені вантажні комірки, оснащені такими ж рингами та трибунами, проте вже накриті полімерною плівкою. Зрештою ми вилізли з потяга та пройшли крізь звичний шлюз звукового очищення. Важкі двері, набагато брудніші, ніж на об’єктах «ПсихаСек», і, на перший погляд, виготовлені з чавуну, відчинилися назовні, а за ними відкрився бездоганно білий внутрішній простір.
— Тут ми відходимо від образу, — безтурботно пояснив Заріз. — Елементарні низькі технології дуже подобаються глядачам, але за лаштунками, ну… — він обвів змахом руки усю блискучу апаратуру, — не можна приготувати омлету, не хлюпнувши на пательню трохи олії.
Передній вантажний відсік був величезний і студений, освітлення в ньому — тьмяне, а техніка — гнітючо масивна. Якщо Банкрофтів слабко освітлений мавзолей-утроба у «ПсихаСек» тихенько, культурно говорив про атрибути багатства, а кімната для перечохлення у сховищі Бей-Сіті стогнала про мінімальне фінансування для тих, хто заслуговує на мінімум, то банк тіл «Панамської троянди» брутально ревів про міць. Пробірки для зберігання були підвішені на важких ланцюгах обабіч нас, як торпеди, та підключені до центральної системи контролю з одного боку сховища за допомогою товстих чорних кабелів, які пітонами звивалися по підлозі. Сам контрольний блок — важкий, приземкуватий — стояв перед нами, схожий на вівтар якогось несимпатичного бога-павука. Ми наблизилися до нього, пройшовши металевим молом, який здіймався на чверть метра над застиглими в корчах кабелями передавання даних. За ним ліворуч і праворуч були втоплені у віддалену стіну квадратні скляні боки двох просторих резервуарів для переливання. У правому резервуарі вже плавав чохол, підсвічений ззаду та зафіксований контрольними лініями у позі розп’яття.
Ми наче зайшли в собор Андрича в Новопешті.
Заріз підійшов до центрального монітора, повернувся і розкинув руки, майже як чохол угорі за ним.
— З чого ви б хотіли почати? Як я розумію, ви взяли з собою хитромудре обладнання для виявлення бомб.
Ортеґа, не звернувши на нього уваги, на пару кроків наблизилася до переливального резервуара і зазирнула в потік холодного зеленого світла, яке він проливав у морок.
— Це одна з сьогоднішніх повій? — запитала вона.
Заріз пирхнув.
— Коротко кажучи, так. Мені дуже шкода, що ви не розумієте різниці між тим, чим торгують у маленьких зачуханих майстереньках на узбережжі, та цим.
— Мені теж, — відповіла йому Ортеґа, досі дивлячись угору, на тіло. — Тоді де ви взяли цей?
— А мені звідки знати? — Заріз демонстративно заходився вивчати пластикові нігті на своїй правиці. — А, якщо вам треба, у нас десь лежить купча. Зважаючи на його вигляд, я сказав би, що він з «Ніппон Орґанікс» або ж це — складаний чохол з Тихоокеанського рубежу. Хіба це насправді важливо?
Я підійшов до стіни та підняв погляд на чохол, який плавав. Стрункий, суворий на вигляд і смаглявий, з японськими очима, що трішечки виділялися над неймовірно високими вилицями, та густою гривою прямого і непроглядно чорного волосся, яке в резервуарній рідині скидалося на морські водорості. Граційно-гнучкий, з довгими руками митця, проте з годящими для швидкісного бою м’язами. Це було тіло техноніндзя, тіло, про яке я мріяв у п’ятнадцять років безрадісними дощовими днями в Новопешті. Воно недалеко пішло від чохла, який мені дали для участі в шарійській війні. Це була варіація на тему чохла, який я купив на свою першу велику платню в Міллспорті, чохла, в якому я зустрів Сару.
Це було все одно що дивитися на себе під склом. На те своє «я», яке я створив десь у глибинах пам’яті, що тягнуться до самісінького дитинства. І ось я раптом стою не з того боку дзеркала, вигнаний у європейську плоть.