Він знову витяг носовичка і, поки я ним користався, узяв зі стола з інструментами металеву скриньку. Із неї навсібіч, наче по-дурному підстрижене волосся, стирчали дроти.
— Дивись, це підсилювач, — сказав він. — Винахід твого покірного слуги. Коли я його під’єднаю, то випущу дріт у вікно і зачеплю за карниз. А тоді прикріплю… оте. — Він показав пальцем у куток, де стояли надіті на держак граблі, але їхні іржаві металеві зуби стриміли догори. — Модифікована антена Джейкобза.
— А працюватиме? — засумнівавсь я.
— Не знаю. Думаю, працюватиме. Але навіть якщо так, я вважаю, що дні телевізійних антен майже вичерпані. Ще десять років — і телевізійні сигнали передаватимуться через телефонні лінії, а каналів буде набагато більше, ніж три. Уже на початку дев’яностих сигнали випромінюватимуть супутники. Я знаю, це здається науковою фантастикою, але така технологія вже існує.
У нього був замріяний вигляд, і я подумав: «Він про Кона геть забув». Тепер я знаю, що це було не так. Він просто давав мені час повернути самовладання, а собі (можливо) час подумати.
— Попервах люди будуть вражені, а потім почнуть сприймати як належне. Казатимуть: «О так, у нас є телевізор у телефоні» чи «У нас є телебачення з супутника Землі», але вони помилятимуться. Усе це — дар електрики, яка нині така звична і така всюдисуща, що ми звикли не звертати на неї уваги. Люди люблять казати: «Те-то й те — слон у вітальні», маючи на увазі, що річ завелика, щоб на неї не зважати, але навіть слона можна перестати помічати, якщо він пробуде у вітальні досить довго.
— Тільки не тоді, коли треба прибирати какашки, — зауважив я.
Це спричинило в пастора вибух сміху, і я засміявся разом із ним, хоча очі досі були запухлі від сліз.
Він підійшов до вікна й виглянув надвір. Склав руки на попереку і досить довгий час мовчав. Потім повернувся до мене і сказав:
— Я хочу, щоб ти сьогодні привів Кона до мене додому. Приведеш?
— Авжеж, — відповів я без надто великого ентузіазму. Я думав, що в нього в запасі були молитви, і хоч зашкодити вони, на моє переконання, точно не могли, але про Кона вже багато молилися, а користі з того не було жодної.
Батьки не мали нічого проти того, щоб ми пішли до пастора додому (мені довелося просити кожного з них окремо, бо того вечора вони одне з одним не розмовляли). Довго переконувати довелося якраз Кона, може, тому, що я сам був не надто переконаний. Та я не здався — бо пообіцяв преподобному. Для допомоги я залучив Клер. Її віра у молитви була набагато більшою, ніж моя. Та й такий-сякий свій вплив вона теж мала. Я думаю, через те, що була єдиною дівчинкою. З чотирьох братів Мортонів лише Енді (найближчий до неї за віком) міг опиратися їй, коли вона робила чарівливі оченята і щось просила.
Коли ми втрьох переходили трасу 9 (а наші тіні, довгі у сяйві повного місяця, крокували за нами по землі), Кон, якому того року ледве виповнилося тринадцять, темноволосий, худорлявий, вдягнений у простий картатий піджак, що перейшов йому в спадок від Енді, підняв блокнот, з яким не розлучався тепер ніколи. Він у русі писав друкованими літерами, тому вони вийшли дуже кривими. «ЦЕ ТУПО».
— Може, й так, — кивнула Клер, — але нам дадуть печива. У місіс Джейкобз воно завжди є.
А ще в місіс Джейкобз завжди був Моррі, тоді йому було п’ять. Уже готовий до ліжечка в піжамі, він підбіг прямісінько до Кона й стрибнув йому на руки.
— Ще не говориш? — спитав його Моррі.
Кон похитав головою.
— Мій тато тебе вилікує, — сказав малий. — Він весь вечір працював. — Потім він простягнув руки до моєї сестри. — Візьми мене на руки, Клер, візьми на руки, Клерчик-Еклерчик, і я тебе поцілую! — І вона, сміючись, забрала хлопчика в Кона.
Преподобного Джейкобза, у старих полинялих джинсах та светрі, ми знайшли в сараї. У кутку стояв електричний обігрівач, розжарені елементи світили вишнево-червоним, але в майстерні було холодно. Я подумав, що він, напевно, надто зайнятий втіленням своїх розмаїтих задумів, щоб зайнятися утепленням майстерні до зими. Тимчасово безокий телевізор накривала накидка з газонокосарки.
Джейкобз підобійняв Клер і клюнув її в щоку, потім потиснув руку Кону, а той підняв блокнот. «МАБУТЬ, ЗНОВУ МОЛИТВИ» — було написано на новому аркуші.
Мені це здалося трохи нечемним, і Клер вважала так само — я побачив, як насупилося її чоло. Але Джейкобз лише всміхнувся.
— До цього ми, може, теж дійдемо, але спочатку я хочу спробувати дещо інше. — Він розвернувся до мене. — Джеймі, кому помагає Бог?
— Тому, хто кажуть «Боже, поможи», та й самі не лежать, — відповів я.
— Граматика кульгає, але в цілому правильно.
Він пішов до робочого стола й повернувся з річчю, яка нагадувала або товстий пояс із сукна, або найтоншу у світі електричну ковдру. Дріт, що звисав з неї, тягнувся до маленької білої пластмасової коробочки з повзунковим перемикачем угорі. Джейкобз стояв із цим поясом у руках і серйозно дивився на Кона.
— Це проект, з яким я порався весь останній рік — то повертався до нього, то закидав. Я називаю його електричним стимулятором нервів.
— Один із ваших винаходів, — здогадався я.
— Не зовсім. Ідея використовувати електрику, щоб зменшувати біль і стимулювати м’язи, виникла вже дуже-дуже давно. За шістдесят років до народження Христа римський лікар, якого звали Скрибоніус Ларґус, зробив відкриття, що біль у ступні й нозі можна полегшити, якщо хворий наступить на електричного вугра і притисне його до підлоги.
— Та ви це вигадали! — сміючись, звинуватила його Клер. Але Кон не сміявся — він зачаровано дивився на тканинний пояс.
— Зовсім ні, — відказав Джейкобз, — але я використав для живлення малі батарейки — а це вже мій винахід. Електричного вугра в центральному Мені надибати важкувато, а ще важче зав’язати його на шиї у хлопця. Саме це я й збираюся зробити з цим саморобним ЕСН. Бо доктор Рено, Коне, цілком може мати рацію і твої голосові зв’язки не порвалися. Може, їх просто потрібно запустити. Я маю бажання провести експеримент, але остаточне рішення — за тобою. То що скажеш?
Кон кивнув. І в його очах зажевріло те, чого я там не бачив уже давно. Надія.
— А чому ви ніколи нам його не показували на ЗММ? — У голосі Клер звучали мало не обвинувальні нотки.
Джейкобз глянув на неї здивовано і трохи стривожено водночас.
— Напевно, не міг придумати, як це пов’язати з християнством, щоб вийшов урок. Поки Джеймі не прийшов до мене сьогодні, я думав випробувати це на Елі Ноулзі. Його таке лихо спіткало…
Ми всі закивали. Хлопцю відтяло пальці картоплесортувалкою.
— Він досі відчуває пальці, яких уже нема, і каже, що вони болять. А ще він тепер майже не може ворушити рукою, бо нерви ушкоджені. Я ж кажу, я багато років знав, що електрика може допомагати в таких випадках. А тепер, схоже, що моїм піддослідним кроликом будеш ти, Коне.
— Отже, те, що ця штука виявилася під рукою, — просто щасливий випадок? — не вгавала Клер. Я не розумів, чому це важливо, але чомусь було. Для неї принаймні.
Джейкобз докірливо глянув на неї.
— Слова «збіг» і «щасливий випадок» вживають люди, яким бракує віри, щоб описати волю Господа, Клер.
На це Клер почервоніла і втупилася у свої кросівки. А Кон тим часом шкрябав у блокноті. Потім підняв. «БУДЕ БОЛЯЧЕ?»
— Не думаю, — відповів Джейкобз. — Струм тут дуже слабкий. Взагалі мізерний. Я випробував на своїй руці — як манжету для вимірювання кров’яного тиску — і відчув лише поколювання, як тоді, коли відлежиш собі руку чи ногу, а потім тіло оживає. Якщо тобі буде боляче, підніми руку, і я одразу ж вирубаю струм. Тепер надіну на тебе цю річ. Вона прилягатиме щільно, але не тиснутиме. Ти зможеш нормально дихати. Застібки тут із нейлону. На таких штуках метал використовувати не можна.
Він огорнув пояс навколо шиї Кона. Це було схоже на товстий зимовий шарф. Очі в Кона були круглими й наляканими, та коли Джейкобз спитав, чи він готовий, той кивнув. Я відчув, як пальці Клер зімкнулися на моїх. Холодні пальці. Я подумав, що Джейкобз прочитає молитву, проситиме успіху в справі. І, мабуть, по-своєму він це зробив. Нахилився, щоб подивитися Кону просто в очі, й сказав: