— Очікуй дива.
Кон кивнув. Потім важко ковтнув слину, і я побачив, як здіймається й опускається тканина, що вкривала його горло.
— Добре. Поїхали.
Коли преподобний Джейкобз ковзнув перемикачем на коробці керування, я почув слабке дзижчання. Конова голова здригнулася. Сіпнувся спочатку один кутик рота, потім другий. Пальці швидко затріпотіли, а лікті смикнулися.
— Боляче? — спитав Джейкобз. Його вказівний палець завис над перемикачем, готовий будь-якої миті вимкнути прилад. — Якщо боляче, витягни вперед руки.
Кон похитав головою. А тоді таким голосом, наче в нього в роті було повно гравію, промовив:
— Не… боляче. Тепло.
Ми з Клер обмінялися ошалілими поглядами, й між нами пробігла думка, потужна, немов передана телепатично: «Мені не почулося?» Вона до болю сильно стиснула мою руку, але я не звернув на це уваги. Коли ми озирнулися на Джейкобза, він усміхався.
— Не намагайся говорити. Поки що не треба. Я залишу пояс увімкненим на дві хвилини за моїм годинником. Якщо не стане боляче. У такому разі витягни вперед руки, і я миттю вимкну.
Рук Кон не простягав, хоча його пальці все рухалися вгору і вниз, неначе він грав на невидимому фортепіано. Верхня губа кілька разів мимовільним рухом оголила зуби, а очі тріпотіли від спазмів. Один раз тим самим рипучим гравієвим голосом він сказав:
— Я… можу… говорити знову!
— Цить! — суворо обірвав його Джейкобз. Його вказівний палець тримався над перемикачем, готовий вирубати струм, а очі стежили за секундною стрілкою наручного годинника. Здавалося, що спливла ціла вічність, та врешті-решт він штовхнув перемикач і тихе дзижчання стихло. Джейкобз відчепив застібки й зняв пояс через голову мого брата. Кон моментально вхопився руками за горло. Шкіра на ньому трохи почервоніла, але я не думаю, що від струму. Просто пояс стискав.
— А тепер, Коне, я хочу, щоб ти сказав: «На городі — тіні, а на вікнах — іній». Але якщо горло почне боліти, одразу припини.
— На городі — тіні, — промовив Кон своїм дивним рипучим голосом. — А на вікнах — іній. — Тоді: — Мені треба сплюнути.
— Горло болить?
— Ні, тільки сплюнути треба.
Клер відчинила двері сараю, Кон вихилився надвір, прочистив горло (і в ньому щось неприємно заскреготало, наче метал іржавих завіс) і відхаркнув клубок, завбільшки з круглу дверну ручку, як мені здалося. Кон повернувся до нас, масажуючи горло.
— На городі — тіні. — Голос у нього був не такий, як колись, але слова вже звучали чіткіше й більше нагадували людську мову. На очі йому навернулися сльози й потекли вниз по щоках. — А на вікнах — іній.
— Поки що достатньо, — вирішив Джейкобз. — Тепер ми підемо в дім і ти вип’єш склянку води. Велику. Ти повинен пити багато води. Сьогодні й завтра. Поки твій голос знову не зазвучить нормально. Зробиш це?
— Так.
— Коли повернешся додому, можеш привітатися з мамою й татом. А потім я хочу, щоб ти пішов у свою кімнату, став на коліна і подякував Господу за те, що повернув тобі голос. Зробиш це?
Кон несамовито закивав головою. Він тепер плакав ще сильніше, і не тільки він. Ми з Клер теж розревлися. Тільки в преподобного Джейкобза очі були сухі. Я думаю, він був надто зчудований, щоб плакати.
Єдиною, хто не здивувався, була Петсі. Коли ми зайшли в будинок, вона стиснула Кону руку й буденним тоном сказала:
— Молодець, хороший хлопчик.
Моррі обійняв мого брата, і Кон теж стиснув його в обіймах, та таких міцних, що в малого очі полізли на лоба. Петсі набрала з кухонного крана води, й Кон випив її одним духом. А коли подякував їй, голос у нього звучав майже як колись.
— Прошу дуже, Коне. Ну все, Моррі вже давно пора в ліжечко, а вам, діти, час іти додому. — І, ведучи Моррі за руку до сходів, але не обертаючись, вона додала: — Я думаю, твої батьки будуть дуже щасливі.
«Щасливі» — не те слово.
Вони сиділи у вітальні, дивилися «Віргінця»[27] й досі не розмовляли. Навіть у стані радісного збудження я відчув холод між ними. Енді й Террі гупали нагорі, з’ясовували якісь свої стосунки — словом, усе було, як завжди. Мама послала на коліна арафатку і саме схилилася над кошиком, щоб розмотати нитку з клубка вовни, коли Кон сказав:
— Привіт, ма. Привіт, тату.
Тато з роззявленим ротом вирячився на нього. Мама застигла, одну руку тримаючи в кошику, а в іншій стискаючи спиці. Дуже повільно вона підвела погляд.
— Що?..
— Привіт, — повторив Кон.
Вона пронизливо закричала і злетіла з крісла, перекинула кошик із плетінням і вхопила Кона так, як хапала нас у дитинстві, коли хтось із нас нашкодив і вона хотіла дати прочуханки. Але того вечора прочуханки не було. Вона згребла Кона в обійми й розплакалась. Я почув, як із другого поверху тупочуть на всіх парах Террі й Енді, щоб побачити, що сталось.
— Скажи ще щось! — крізь сльози попросила вона. — Скажи ще щось, щоб я не думала, що мені це наснилося!
— Йому не можна… — почала Клер, але Кон її перебив. Бо тепер він міг це зробити.
— Мам, я люблю тебе, — сказав він. — І тебе люблю, тату.
Тато взяв Кона за плечі й дуже уважно подивився на його горло. Але там не було на що дивитися — червоний слід уже побляк.
— Слава Богу, — сказав він. — Синку, слава Богу.
Ми з Клер перезирнулися, і знову думка між нами промайнула беззвучно: преподобний Джейкобз теж заслуговував на невеличку подяку.
Для початку ми пояснили, що Кону потрібно дуже ощадливо користуватися голосом, а коли розповіли про воду, Енді пішов на кухню й повернувся з татовою смішною величезною чашкою для кави (на ній було зображено канадський прапор і написано: «ЦІЛИЙ АНГЛІЙСЬКИЙ ГАЛОН[28] КОФЕЇНУ»), повною води. Поки Кон пив, ми з Клер по черзі переповідали, що сталося. Брат лише раз втрутився, щоб описати поколювання, яке відчув, коли пояс увімкнули. Щоразу, коли він перебивав, Клер вичитувала його за те, що він говорить.
— Не віриться. — Мама повторила це кілька разів. Здавалося, вона не може відвести очей від Кона. Кілька разів вона хапала його й міцно стискала в обіймах, наче боялася, що в нього от-от виростуть крила, він перетвориться на янгола і відлетить геть.
— Якби церква не сплачувала рахунків преподобного Джейкобза за мазут, — сказав тато, коли історія добігла кінця, — йому більше ніколи не довелося б платити бодай за один галон.
— Ми щось придумаємо, — неуважно промовила мама. — А тепер відсвяткуймо. Террі, неси з морозилки морозиво, яке ми приберігали на день народження Клер. Горлу Кона воно піде на користь. Ви з Енді розкладіть його по порціях. Ми з’їмо все, тому миски беріть великі. Клер, ти ж не проти, правда?
Сестра похитала головою.
— Сьогодні більше свято, ніж день народження.
— Мені треба в туалет, — сказав Кон. — Стільки води випив. А потім я повинен помолитися. Преподобний так сказав. А ви всі, поки я це робитиму, не втручайтесь.
Він піднявся нагору. Енді й Террі пішли на кухню розкладати по мисках неаполітанське морозиво (яке ми називали «ван-шок-полун»[29]… дивно, що все це спливає у пам’яті). Мама й тато важко опустилися в крісла і невидющими поглядами втупилися в екран телевізора. Я побачив, як мама навпомацки простягла руку, а тато взяв її, не дивлячись, неначе знав, що вона там. Це сповнило мене щастям і полегшенням.
Я відчув, як хтось і собі торсає мене за руку. Клер. Вона повела мене на кухню, де Енді й Террі гризлися через відносний розмір порцій, а тоді вивела на веранду. Її очі, коли вона подивилася на мене, були великими й горіли.
— Ти його бачив? — спитала вона. Ні, не спитала — вимогливо зажадала відповіді.
— Кого?
— Преподобного Джейкобза, дурнику? Ти його бачив, коли я спитала, чому він ніколи нам не показував того електричного пояса на ЗММ?
— Ну… так…
— Він сказав, що вже рік над ним працює, але якби то була правда, він би вже давно його нам показав. Він хвалиться всім, що робить!
Я згадав, який здивований вираз був у преподобного, неначе Клер підловила його на брехні (я вже не раз і не два фіксував такий самий вираз на своїй фізії, коли мене ловили на побрехеньках), але…