Після тієї катастрофи ЗММ скасували. Думаю, ми всі зраділи — навіть Енді, відомий також як «Імператор вивчення Біблії». Ми так само не були готові зустрітися з преподобним Джейкобзом лицем до лиця, як і він з нами. Дивитися на іграшковий куточок, де Клер та інші дівчатка гралися з Моррі (та одна з одною), було б нестерпно. А хто б грав на фортепіано в Годину співів? Припускаю, що хтось із жителів міста міг би, але не в тому стані був Чарльз Джейкобз, щоб його питати, та й це вже було б зовсім не те — без білявого волосся Петсі Джейкобз, яким вона змахувала в такт бадьорим гімнам, таким як «Ми йдемо маршем на Сіон». Її біляве волосся тепер лежало під землею, трухнуло на атласній подушці в пітьмі.
Одного сірого пополудня в листопаді, коли ми з Террі малювали на шибках роги достатку й індичок (фарбою з балончиків через трафарет), телефон теленькнув одним довгим і одним коротким дзвінком: внутрішньоміський виклик. Мама відповіла, коротко поговорила, потім поклала слухавку і всміхнулася до нас із Террі.
— Це був преподобний Джейкобз. Найближчої неділі він збирається вийти за кафедру й відправити службу до Дня подяки. Правда ж, це буде чудово?
Багато років по тому — я вже вчився у старших класах, а Клер приїхала додому на канікули з УМассу[33] — я спитав у сестри, чому його ніхто не зупинив. Ми були на задньому подвір’ї, розгойдували стару шину-гойдалку. Питати, кого я маю на увазі, їй не довелося. Та недільна проповідь у нас усіх лишила шрами в душах.
— Мабуть, тому, що здавалося, ніби він говорить щось таке розумне. Таке нормальне. А коли люди збагнули, що він каже насправді, було вже запізно.
Можливо, однак я пригадую, як Реджі Келтон та Рой Істербрук перебивали його ближче до кінця, та й сам зрозумів, що щось не так ще до того, як почав, бо читання уривка зі Святого Письма він не завершив звичним «Хай Господь благословить Своє святеє Слово». Він ніколи не забував це сказати, навіть того дня, коли я з ним познайомився, коли він показав мені маленького Електричного Ісуса, який крокував через Погідне озеро.
У день Кошмарної проповіді він вибрав для читання уривок з тринадцятого розділу Першого послання до коринтян, той самий абзац, який зачитував пастор Ґівенз над двома могилами (маленькою і великою) на цвинтарі Вілоу-Ґроув: «Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я».
Він згорнув велику Біблію на кафедрі — не рвучко, але ми всі почули глухий стукіт. Методистська церква Західного Гарлоу тієї неділі була заповнена вщерть, на лавах не було жодного вільного місця, проте тут панувала мертва тиша, навіть не кашляв ніхто. Пам’ятаю, як я мовчки молився, щоб він гідно прочитав ту проповідь, щоб не розплакався.
На передній лаві сиділа Майра Гаррінгтон (Мі-Мо), і хоч спиною вона була повернута до мене, я уявляв її очі, заплилі салом, жовтуваті й блискучі від нездорової допитливості. Моя сім’я займала третю лаву, то було наше звичне місце. Мамине обличчя було спокійним, проте руками в білих рукавичках вона так стискала велику Біблію в м’якій обкладинці, що зігнула її літерою U. Клер обкусала всю губну помаду. Тиша, що відділяла останні прочитані слова зі Святого Письма від початку того, що з того дня й надалі в Гарлоу називали тільки Кошмарною проповіддю, не могла тривати довше п’яти, щонайбільше десяти секунд, проте мені здавалося, що вона тягнеться нескінченно. Його голова схилилася над величезною кафедральною Біблією з яскравою золотою облямівкою. Коли він нарешті підвів погляд і ми побачили спокійне стримане лице, то рядами парафіян прошелестіло тихе полегшене зітхання.
— Мені довелося пережити важкі й тривожні часи, — почав він. — Казати вам це нема потреби, община в нас тісна, всі одне одного знаємо. Ви простягали мені руку допомоги, хто як міг, і за це я завжди буду вам вдячний. Особливо хочу подякувати Лорі Мортон, котра повідомила мені звістку про мою втрату, так делікатно і так турботливо.
Він кивнув мамі. Вона відповіла кивком і рукою в білій рукавичці змахнула сльозу.
— Більшу частину часу, який минув між днем моєї втрати та цим недільним ранком, я провів у роздумах і читанні. Хотів би я додати «та в молитві», проте, хоч я раз у раз і ставав на коліна, присутності Бога не відчував, тож мусив задовольнитися роздумами й читанням.
Тиша серед парафіян. Усі погляди звернені до нього.
— Я ходив у бібліотеку Ґейтс-Фолза, хотів знайти «Нью-Йорк таймз», але в них був лише «Віклі ентерпрайз», тож мене перенаправили в Касл-Рок, де «Таймз» є на мікроплівках. «Шукайте і знайдете», сказав святий Матвій і мав цілковиту рацію.
Ці слова слухачі зустріли кількома тихими смішками, але дуже швидко вони стихли.
— Я їздив у бібліотеку день у день, прокручував мікроплівки, поки голова починала боліти, і тепер хочу поділитися з вами деякими своїми відкриттями.
З кишені чорного костюмного піджака він витяг декілька каталожних карток.
— У червні минулого року крізь містечко Мей у штаті Оклахома промчали три маленькі торнадо. Постраждало лише нерухоме майно, ніхто не загинув. Містяни зібралися в баптистській церкві, щоб заспівати хвалебні гімни й прочитати молитви подяки. Поки вони це робили, на Мей налетів четвертий торнадо — монстр, Ф-п’ять[34], — і стер ту церкву з лиця землі. Загинула сорок одна людина. Ще тридцятеро дістали важкі поранення, деякі діти втратили ноги й руки.
Джейкобз перемістив ту картку під низ і подивився на наступну.
— А цей випадок дехто з вас може пам’ятати. У серпні минулого року чоловік із двома синами попливли на середину озера Вінніпесокі на човні з веслами. З ними був пес. Пес упав за борт, і обидва хлопці стрибнули у воду, щоб його врятувати. Коли батько побачив, що його діти от-от потопляться, він плигнув у воду сам, внаслідок чого човен перевернувся. Усі троє загинули. Пес виплив на берег. — Джейкобз підняв очі, й на мить його обличчя освітила справжня усмішка — наче сонце прозирнуло крізь хмари холодної січневої днини. — Я намагався довідатися, що сталося з собакою: яке рішення прийняла жінка, що втратила чоловіка й синів, — залишити пса в себе чи приспати. Але інформація відсутня.
Я крадькома глянув на братів і сестру. У Террі й Кона був просто спантеличений вигляд, зате Енді побілів од жаху, гніву чи того й того разом. Руки він стискав у кулаки на колінах. Клер тихо плакала.
Наступна картка.
— Жовтень минулого року. Узбережжям біля Вілмінгтона, штат Північна Кароліна, пролетів ураган і вбив сімнадцятьох. Шестеро з них були діти в церковному осередку денного догляду. Сьомого, чоловіка, оголосили безвісти зниклим. Його тіло знайшли через тиждень, на дереві.
Наступна.
— А ця історія — про сім’ю місіонерів, які були на служінні в колишньому бельгійському Конго, тепер це, здається, Заїр. Вони допомагали біднякам харчами, ліками й словом Божим. Було їх п’ятеро. Їх убили. У статті цього не було, лише новина, яку личить надрукувати в «Нью-Йорк таймз», розумієте, але прослизнув натяк на те, що вбивці мали канібальські схильності.
У залі здійнялося несхвальне бурмотіння (центром якого був Реджі Келтон). Почувши його, Джейкобз підняв одну руку — наче благословляючи.
— Мабуть, у подальші подробиці залазити не слід, хоча я міг би. Пожежі, повені, землетруси, повстання, вбивства… Світ здригається від них. Проте, коли я читаю ці історії, мені стає трохи легше, бо вони зайвий раз доводять, що я не самотній у своїх стражданнях. Однак це слабенька втіха, бо такі смерті — як і загибель моєї дружини та сина, — здаються надто жорстокими і свавільними. Нам сказано, що Христос пішов на небо в Своєму тілі, але занадто часто нам, нещасним смертним тут, на Землі, лишаються бридкі купи спотвореного м’яса і те запитання, яке незмінно відлунює у головах: чому? чому? чому?