— Якщо я почую «В райському саду»[78], то вшиюся звідси, тільки п’яти зблиснуть.
Він лише всміхнувся й нічого не сказав.
Я надів навушники. Сітка холодила вуха.
— Ти вже на комусь це випробовував? — спитав я. — Боляче буде?
— Не буде, — відповів Джейкобз, проігнорувавши перше запитання взагалі. А тоді, неначе заперечуючи власні слова, дав мені капу, таку, як іноді використовують бейсболісти. І всміхнувся, коли побачив мій вираз обличчя.
— Просто перестраховуюся. Встав у рот.
Я вставив.
Із кишені він витяг білу пластмасову коробочку завбільшки з кнопку дзвінка.
— Я думаю, ти… — Але він натиснув кнопку на коробочці й далі я не почув.
Не було ні потьмарення, ні відчуття, що минає час, ні якогось розриву. Просто клац, дуже гучний, неначе Джейкобз клацнув пальцями мені біля вуха, хоча він стояв на віддалі щонайменше п’яти футів. Однак зненацька виявилося, що він схиляється наді мною, а не стоїть біля ящика, що не був підсилювачем фірми «Маршал». Маленької білої коробочки ніде не було видно, а мій мозок став якимсь не таким. Він застопорився.
— Щось, — сказав я. — Щось, щось, щось. Сталося. Сталося. Щось сталося. Щось сталося, сталося, щось сталося. Сталося. Щось.
— Припини. Ти в порядку. — Але певності в його голосі не було. У голосі звучав страх.
Навушники зникли. Я спробував підвестися, та натомість моя рука злетіла в повітря, немов у другокласника, який знає правильну відповідь і аж пищить, так хоче її сказати.
— Щось, щось, щось. Сталося, сталося, сталося. Щось сталося.
Він дав мені ляпас. Сильно. Я сіпнувся назад і впав би, якби стілець не стояв упритул до металевого боку його майстерні.
Я опустив руку, перестав повторювати й просто подивився на нього.
— Як тебе звати?
«Я скажу, що мене звати Щось Сталося, — подумав я. — Ім’я — Щось, прізвище — Сталося».
Але не сказав.
— Джеймі Мортон.
— Друге ім’я?
— Едвард.
— Мене як звати?
— Чарльз Джейкобз. Чарльз Деніел Джейкобз.
Він витяг пляшечку з героїном і дав мені в руки. Я подивився на неї й віддав назад.
— Поки що не хочу. Ти тільки-но мене заправив.
— Невже? — Він показав мені свій наручний годинник. Ми приїхали в розпал ранку. А була вже чверть по другій дня.
— Це неможливо.
Він зацікавлено глянув на мене.
— Чого це?
— Бо час не минув. Хоча… мабуть, минув. Так?
— Так. Ми довго розмовляли.
— І про що говорили?
— Про твого батька. Про братів. Про смерть матері. Та Клер.
— А що я казав про Клер?
— Що вона вийшла заміж за садиста і три роки про це мовчала, бо соромилася. Зрештою вона відкрилася твоєму брату Енді та…
— Його звали Пол Овертон. Був учителем англійської в крутій підготовчій школі в Нью-Гемпширі. Енді поїхав туди, дочекався на стоянці, а коли Овертон вийшов, Енді відгепав його до напівсмерті. Ми всі любили Клер — абсолютно всі, я думаю, що навіть Пол Овертон по-своєму любив, — але вона й Енді були найстарші, а тому особливо близькі. Я так тобі розказував?
— Майже слово в слово. Енді сказав: «Ще раз її торкнешся — я тебе прикінчу».
— Розкажи, що я ще казав.
— Що Клер поїхала від нього, отримала охоронний ордер суду й подала на розлучення. Вона переїхала в Норт-Конвей і там влаштувалася на роботу вчителькою. Через півроку після того, як їх розлучили, Овертон поїхав туди й застрелив її в класній кімнаті після уроків, коли вона перевіряла зошити. А потім застрелився сам.
Так. Клер мертва. На її похороні залишки нашої колись великої, галасливої й зазвичай щасливої сім’ї зібралися востаннє. Сонячний день у жовтні. Коли все скінчилось, я поїхав у Флориду, просто тому, що ніколи там не був. За місяць я вже грав у складі «Помади Петсі Клайн» у Джексонвілі. Ціни на бензин були високі, клімат — найчастіше теплий, і я обміняв машину на «кавасакі». Невдале було рішення, як потім виявилося.
У кутку приміщення стояв маленький холодильник. Джейкобз відчинив його й приніс мені пляшку помаранчевого соку. Я вижлуктив її за п’ять довгих ковтків.
— Ану гляньмо, чи зможеш ти встати.
Я підвівся зі стільця й похитнувся. Ухопивши під лікоть, Джейкобз мене підтримав.
— Поки що добре. Тепер пройдися по кімнаті.
Спочатку мене хитало, мов п’яницю, та до стільця я повернувся вже нормальною ходою. Стійкий Едді[79].
— Добре, — схвалив він. — Ані сліду кульгання. Усе, вертаймося на ярмарок. Тобі треба відпочити.
— Але щось таки сталося. Що?
— Незначна реструктуризація твоїх мозкових хвиль, так я собі гадаю.
— Ти гадаєш.
— Так.
— Але точно не знаєш?
Він міркував над цим, здавалося, дуже довгий час, хоча насправді могло промайнути кілька секунд; щось наближено схоже на реальне відчуття часу повернулося до мене тільки через тиждень. Та зрештою він сказав:
— Я знайшов декілька важливих книг, які дуже важко відшукати, і тепер маю попереду довгий шлях у своїх дослідженнях. Іноді це означає зважуватися на маленькі ризики. Але тільки прийнятні. З тобою ж усе гаразд, правда?
Я подумав, що казати про це ще зарано, але змовчав. Зрештою, все вже зроблено.
— Ходімо, Джеймі. У мене попереду довгий робочий вечір, самому треба перепочити.
Коли ми підійшли до його «баундера», я спробував простягнути руку до дверей, та знову здійняв її рівно вгору. Лікоть став штивним; було таке враження, ніби суглоб зненацька перетворився на залізний. Я страшенно перелякався на мить, бо подумав, що рука більше ніколи не опуститься, що я до кінця життя ходитиму з піднятою рукою: «Вчителько, вчителько, викличте мене!» Та потім відпустило. Я опустив руку, відчинив дверцята і зайшов усередину.
— Це минеться, — сказав він.
— Звідки ти знаєш? Ти навіть сам не до кінця розумієш, що зробив.
— Бо я бачив таке раніше.
Коли він припаркувався у своєму звичному місці на території ярмарку, то знову показав мені пляшечку з героїном.
— Можеш ужити, якщо хочеш.
Але я не хотів. Я почувався людиною, яка дивиться на банановий спліт[80], перед тим натоптавшись вечерею з дев’яти страв на День подяки. Ти знаєш, що ця повна цукру смакота чудова і знаєш, що за певних обставин ти б жадібно її зжер, але тільки не після об’їдайлівки. Після об’їдайлівки банановий спліт — це не об’єкт пожадання, а просто об’єкт.
— Може, пізніше, — сказав я. Але «пізніше» так і не настало. Нині, коли чоловік на порозі старості, пише про ті давні дні руками, за які вже взявся артрит, я знаю, що воно не настане ніколи. Він зцілив мене, однак то було небезпечне зцілення, і він про це знав — коли хтось говорить про прийнятні ризики, то завжди постає питання: «Прийнятні для кого?» Чарлі Джейкобз був добрим самарянином. Але також він був напівбожевільним ученим, і того дня в покинутій автомайстерні я був його останнім піддослідним кроликом. Він міг мене вбити тоді, і часом (дуже часто насправді) я шкодую, що не вбив.
До вечора того дня я проспав. А коли прокинувся, відчув себе колишнім Джеймі Мортоном. Голова була ясна, тіло сповнене завзяття. Я звісив ноги з його ліжка й дивився, як він одягає свій концертний костюм.
— Скажи мені дещо, — мовив я.
— Якщо це про нашу маленьку пригоду в західній частині Талси, я б волів її не обговорювати. Просто почекаймо трохи, а там буде видно, залишишся ти таким, як тепер, чи знову відчуєш потяг до наркотиків… Клята краватка, ніколи не можу її правильно зав’язати, а Бріско взагалі безрукий.
Бріско був його асистентом, хлопцем, який виробляв міни перед публікою і відвертав її увагу, коли це було потрібно.
— Стій спокійно, — сказав я. — Ти тільки розтріпуєш її. Дай я.
Я став у нього за спиною, простягнув руки над плечами й затягнув краватку. Тепер, коли руки не трусилися, це було легко. Як і моя хода відтоді, як минулося заціпеніння мозку, вони були Стійкими Едді.
— Де ти цього навчився?
— Після аварії, коли я вже міг стояти й грати протягом кількох годин, не падаючи, працював у гурті, який називав себе «Гробарями». — Гурт був, м’яко кажучи, такий собі. Як, зрештою, і будь-який гурт, де я був найкращим гітаристом. — Ми вбиралися у сюртуки, капелюхи-циліндри і краватки-стрічки. Барабанщик і бас-гітарист погризлися через дівку, гурт розпався, зате я з цього всього вийшов з новим умінням.