Астрід глянула на мене незацікавлено, як людина, що всі свої сили витрачає на те, щоб терпіти біль. Схоже, вона не впізнала мене, просто знову опустила погляд собі на коліна, і на мить мені одлягло від серця. Та потім вона рвучко підняла голову. Нижня щелепа під прозорою маскою відвисла. Астрід затулила обличчя руками, збивши з себе маску. Лише почасти тому, що не повірила своїм очам. Її просто охопив жах від того, що я побачив її в такому стані.
Вона могла б і довше затулятися долонями, та забракло сил і руки впали їй на коліна. Вона плакала. Сльози омили їй очі й повернули їм молодість. Якщо перед тим я й мав сумніви щодо того, хто переді мною, то тепер вони розвіялися остаточно. Так, то була Астрід. Досі та молода дівчина, яку я любив, тільки тепер вона жила в немічному хворому тілі старої жінки.
— Джеймі? — Голос був хрипкий і пронизливий, наче в галки.
Я опустився на одне коліно, мов палкий закоханий, що хоче освідчитись.
— Так, люба. Це я. — Я взяв Астрід за руку, перевернув її й поцілував у долоню. Шкіра була холодна.
— Краще тобі піти. Не хочу, щоб ти… — Вона зі свистом вдихнула повітря. — …бачив мене такою. Не хочу, щоб мене взагалі хтось такою бачив.
— Нічого страшного. — «Бо Чарлі тебе вилікує», — хотів додати я, але не зміг. Тому що допомогти Астрід було вже неможливо.
Джейкобз відвів Дженні вбік і про щось говорив із нею, даючи нам побути наодинці. Усе пекло буття з Чарлі полягало в тому, що іноді він бував чуйним.
— Цигарки, — мовила вона тим сиплим голосом галки. — Який дурний спосіб убити себе. А я ж знала, тим-то воно й ще дурніше. Усі знають. Сказати тобі щось смішне? Я досі хочу курити. — Вона розсміялася й одразу ж вибухнула тривалим кашлем, що завдав їй болю. — Контрабандою провезла три пачки. А Дженні знайшла й одібрала. Наче тепер є якась різниця.
— Не хвилюйся, — сказав я.
— Я кидала. На сім місяців кидала. Якби дитинка вижила, я б покинула назавше. Щось… — Вона довго і з присвистом втягнула повітря. — Щось нас заманює. Я так вважаю.
— Я дуже радий тебе бачити.
— Джеймі, ти прекрасний брехун. Який у нього на тебе компромат?
Я нічого не відповів.
— Що ж, не зважай. — Її рука помандрувала до моєї потилиці, так само, як давно, коли ми цілувалися, і на одну страшелезну мить мені здалося, що вона спробує мене поцілувати тим своїм ротом умирущої. — Ти зберіг своє волосся. Таке приємне й густе. А я своє втратила. Хімія.
— Воно відросте.
— Ні, не відросте. Це… — Вона роззирнулася навколо. — Сподівання для дурнів. А я дурепа.
Джейкобз підвів до них Дженні.
— Час перейти до діла. — А тоді до Астрід: — Не бійтеся, дорогенька, це недовго, і боляче не буде. Я розраховую, що ви знепритомнієте, але більшість людей цього навіть не помічають.
— Я вже дуже чекаю, коли знепритомнію назавжди. — І Астрід кволо всміхнулася.
— Ну-ну, не треба так. Цілковитих гарантій я ніколи не даю, але вірю, що невдовзі ви почуватиметеся набагато ліпше. Почнімо. Джеймі, відчиняй скриньку.
Я виконав наказ. Усередині у заглибинах, встелених оксамитом, лежали короткі й товсті сталеві штирі з чорними пластмасовими ковпачками, а ще білий пульт керування з повзунковим перемикачем угорі. Точнісінько як той, що його застосовував Джейкобз, коли ми з Клер привели до нього Кона. У голові вихором промчала думка, що з чотирьох присутніх у кімнаті людей троє — ідіоти, а четвертий — псих.
Джейкобз витяг стрижні з гнізд і звів разом чорні пластмасові кінчики.
— Джеймі, візьми пульт і трішечки посунь перемикач. Зовсім злегка. Ти почуєш клацання.
Коли я це зробив, він розвів кінчики. І одразу ж спалахнула яскрава синя іскра та пролунав короткий, проте потужний звук «мммм». Ішов він не від стрижнів, а з дальнього боку кімнати, наче там стояв якийсь химерний електричний черевомовець.
— Відмінно, — прокоментував Джейкобз. — Можемо починати. Дженні, ви повинні покласти руки на плечі Астрід. Її охопить судома, а нам же не треба, щоб вона билася в конвульсіях на підлозі, правда?
— А де ваші святі обручки? — спитала Дженні. Судячи з її вигляду й голосу, недовіра в ній наростала з кожною секундою.
— Ці стрижні кращі за обручки. Вони набагато потужніші. Набагато святіші, якщо вам так більше подобається. Руки на плечі, будь ласка.
— Не здумайте вбити її струмом!
— Джен, цього я боюсь найменше, — пронизливим галчиним голосом прокаркала Астрід.
— Цього не буде, — лекторським тоном промовив Джейкобз. — Неможливо. У ЕКШ-терапії — лікуванні електрошоком, якщо говорити мовою пересічних людей, — лікарі застосовують до ста п’ятдесяти вольтів, тим самим провокуючи епілептичний напад. Але це… — Він постукав стрижень об стрижень. — Навіть на повній потужності стрілка амперметра від них би заледве смикнулася. Ту енергію, яку я маю намір використати, — енергію, присутню в цій кімнаті, ту, що оточує нас звідусіль, — не можна виміряти звичайними інструментами. Вона ще фактично не пізнана.
От найменше тієї миті я хотів почути слова «не пізнана».
— Будь ласка, зробіть це, — попрохала Астрід. — Я дуже втомилася, а груди зсередини вигризає щур. Щур, якому підпалили шерсть.
Джейкобз подивився на Дженні. Та вагалася.
— Тоді, на служінні, все було не так. Зовсім не так.
— Можливо, — погодився Джейкобз. — Але відродження станеться. Побачите. Покладіть руки їй на плечі, Дженні. Будьте готові натиснути сильно. Ви не зробите їй боляче.
Дженні послухалася.
Після цього Джейкобз звернув увагу на мене.
— Коли я прикладу кінчики стрижнів до скронь Астрід, посувай перемикач. Поки він просуватиметься вперед, рахуй клацання. Відчуєш четверте — зупиняйся й чекай подальших вказівок. Готовий? Поїхали.
Він притулив кінчики штирів до її скронь, де пульсували тонюсінькі сині прожилки. Стриманим тихим голосом Астрід промовила:
— Джеймі, я така рада знову тебе бачити. — І заплющила очі.
— Вона може підскочити, тому будьте готові навалитися на неї, — попередив Джейкобз, звертаючись до Дженні. А тоді: — Джеймі, давай.
Я став посувати повзунок. Клац… і клац… і клац… і клац.
Нічого не відбувалося.
«Усе це стареча маячня, — подумав я. — Нехай там які чудеса він показував у минулому, більше він на них не зда…»
— Ще на два клацання вперед, коли твоя ласка. — Голос Джейкобза звучав сухо і впевнено.
Я виконав. Усе ще нічого. Під вагою рук Дженні на плечах Астрід ще сильніше згорбилася на візку. Боляче було слухати, як свистить її дихання.
— Ще на одне, — сказав Джейкобз.
— Чарлі, я вже майже до кінця дій…
— Ти мене чув? Ще на одне!
Я натиснув на перемикач. Він клацнув ще раз, і цього разу гук на іншому боці кімнати був набагато лункішим: не «мммм», а «МММОУУУ». Жодного спалаху світла я не побачив (чи принаймні не запам’ятав), та на мить мене щось засліпило. Неначе десь унизу, у надрах мого мозку, вибухнула глибинна бомба. Здається, Дженні Ноултон закричала. Крізь запону туману я побачив, як смикнулася у візку Астрід. Той спазм був такий потужний, що мало не збив з ніг Дженні (досить-таки міцну жінку): вона заточилася назад і дивом не впала. Понівечені хворобою ноги Астрід вистрелили вперед, розслабилися й знову вистрілили. Завила охоронна сигналізація.
У кімнату влетів Руді, йому на п’яти наступала Норма.
— Я ж казав тобі вимкнути цю проклятущу заразу перед тим, як ми почнемо! — закричав на Руді Джейкобз.
Астрід підкинула руки вгору, однією мало не поціливши в обличчя Дженні, коли та, отямившись, знову натисла руками їй на плечі.
— Пробачте, містере Джейкобз…
— Піди ВИМКНИ, кретине!
Чарлі вихопив у мене пульт керування й штовхнув перемикач у положення «вимк». У горлі в Астрід щось клекотіло, наче поклики до блювання.
— Пасторе Денні, вона задихається! — закричала Дженні.
— Не кажіть дурниць! — відрізав Джейкобз. Його щоки почервоніли, очі горіли. Він немовби на двадцять років помолодшав. — Нормо! Подзвони на охорону! Скажи, що сигналізація спрацювала хибно!