30 липня я прокинувся десь по п’ятій ранку, бо на нижньому поверсі причулися якісь звуки. Якийсь час я дослухався, та потім вирішив, що це шлейф сновидіння, знову ліг і заплющив очі. І вже провалювався у сон, коли той звук почувся знову: приглушений стукіт, наче переставляли кухонне начиння.
Я встав із ліжка, натягнув джинси й квапливо зійшов униз. На кухні було порожньо, але краєм ока я встиг помітити крізь вікно, як хтось спускається сходами заднього ґанку, з того боку, де розвантажували товари. Коли я вийшов надвір, Дженні Ноултон саме прослизала за кермо гольф-мобіля з трафаретним написом «КУРОРТ “КОЗЯЧА ГОРА”» на борту. На сидінні поряд стояла миска з чотирма яйцями.
— Дженні! Стій!
Від несподіванки вона аж підскочила, проте, побачивши, що то я, всміхнулася. Мені б хотілося поставити їй найвищий бал за старання, та усмішка вийшла не надто переконливою. З того дня, як я бачив Дженні востаннє, вона ніби на десять років постаріла, а темні кола під очима свідчили, що не лише в мене тут були проблеми зі сном. І волосся фарбувати перестала, тож над лискучим чорним проглядало щонайменше два дюйми сивини.
— Я тебе розбудила? Пробач, але ти сам у цьому винен. У сушарці повно каструль і сковорідок, а я її ліктем зачепила. Хіба твоя мати не вчила тебе користуватися посудомийною машиною?
Я міг би відповісти заперечно, бо «посудомийки» в нас не було зроду-віку. Насправді мати вчила мене, що простіше залишити великий посуд висохнути на повітрі, якщо його небагато. Але не про наведення ладу на кухні я хотів поговорити.
— Що ти тут робиш?
— По яйця приходила.
— Ти розумієш, про що я.
Дженні відвела погляд.
— Я не можу сказати. Дала обіцянку. Точніше, контракт підписала. — І вона невесело розсміялася. — Навряд чи він щось означатиме в суді, проте я все одно збираюся виконувати його умови. Я заборгувала. Так само, як і ти. Крім того, ще трохи, і ти сам про все дізнаєшся.
— Я хочу знати зараз.
— Джеймі, мені треба їхати. Він не хоче, щоб ми розмовляли. Якщо дізнається, то знавісніє. Я лише хотіла кілька яєць. Бо ще однієї миски «Чіріо»[170] чи «Хрумких пластівців» я не витримаю.
— Ти могла з’їздити у «Фуд-сіті» в Ярмут і затаритися там купою яєць. Якщо, звісно, у твоєї машини не здох акумулятор.
— Мені не можна виїжджати звідси, поки все не скінчиться. Так само, як і тобі. Більше ні про що не питай. Я мушу виконати обіцянку.
— За Астрід.
— Ну… він платить мені грубі гроші за незначний догляд, цього вистачить, щоб спокійно вийти на пенсію. Але так, насамперед за Астрід.
— А хто піклується про неї, поки ти тут? Я дуже сподіваюся, що з нею хтось є. Не знаю, що тобі наговорив Чарлі, але іноді після його зцілень проявляються залишкові явища, а вони можуть бути…
— Про неї добре дбають, за це можеш не хвилюватися. У нас… у спільноті є добрі друзі.
Цього разу усмішка в неї вийшла впевненішою, природнішою, і мене раптом осяяло.
— Ви коханки? Ви з Астрід?
— Партнерки. Невдовзі по тому, як у Мені легалізували одностатеві шлюби, ми призначили дату весілля. Потім вона захворіла. Це все, що я можу тобі розказати. Мені пора. Не можу відлучатися надовго. Не бійся, там ще багато яєць лишилося.
— Чому тобі не можна надовго відлучатися?
Уникаючи мого погляду, Дженні похитала головою.
— Мені пора.
— Коли ми розмовляли по телефону, ти вже була тут?
— Ні… але знала, що буду.
Я провів поглядом її гольф-мобіль, поки він обережно котив униз схилом, лишаючи в діамантовій росі відбитки коліс. Однак ті коштовні камінці краплинок мали невдовзі щезнути — день щойно розпочався, але такою спекою, що на руках і лобі в мене повиступали бісерини поту. Дженні зникла за деревами. Я знав: якщо пройти туди, то надибаю стежку. А якщо піду стежкою, то вона приведе мене до хижки. Тієї, де я в іншому житті лежав грудьми до грудей і стегном до стегна з Астрід Содерберг.
Щойно по десятій (я саме читав «Загадковий випадок у Стайлзі»[171], один з улюблених романів моєї сестри), нижнім поверхом розлігся лункий передзвін виклику від Джейкобза. Я піднявся в люкс Купера, дуже сподіваючись не побачити його на підлозі з переламаним стегном. Але даремно я непокоївся. Чарлі був одягнений, спирався на ціпок і дивився у вікно. А коли обернувся до мене, його очі сяяли.
— Я думаю, сьогодні може бути наш день, — оголосив він. — Будь готовий.
Але день був не наш. Коли я приніс йому вечерю (ячмінний суп і сендвіч із сиром), телевізор мовчав, а ввійти мені не дозволили. З-за дверей Джейкобз тоном вередливої дитини прокричав, щоб я йшов геть.
— Чарлі, тобі треба поїсти.
— Що мені насправді треба, то це тиша і спокій! Відчепися!
Близько десятої я піднявся знову — хотів просто послухати коло дверей, чи не базікає в нього телевізор. Якби почув, то спитав би, чи не хоче він хоч грінку з’їсти перед сном. Телевізор був вимкнений, проте Джейкобз не спав — він говорив тим занадто гучним голосом, яким завше балакають по телефону люди, що глухнуть.
— Вона не піде, поки я не буду готовий! Подбай про це! Це те, за що я тобі плачу, тому виконуй!
Негаразди — і спершу мені здалося, що з Дженні. Вона вже була на межі того, щоб сказати «З мене досить», і намилилася кудись їхати. Найімовірніше — назад, на північний схід, до їхньої спільної з Астрід домівки. Та потім спало на думку, що розмовляв він саме з Дженні. А тоді що це означало? Єдине, до чого я додумався, — те, в якому значенні часто вживають дієслово «йти» стосовно людей віку Джейкобза.
Я пішов, не постукавши.
Те, чого він чекав, — чого чекали ми всі, — сталося наступного дня.
Він викликав мене дзвінком о першій, невдовзі по тому, як я приніс йому обід. Двері в люкс було відчинено, і, підходячи, я почув, як черговий погодний спец розводиться про те, яка тепла Мексиканська затока і що це віщує на прийдешній сезон урагани. Та потім голос цього кадра перебило тривале пронизливе дзижчання. Зайшовши, я побачив унизу на екрані червону смугу. Прочитати не встиг, бо вона зникла, одначе штормове попередження я розпізнаю одразу.
Несприятлива погода під час затяжної спекоти означала грозу, гроза означала блискавку, а для мене блискавка означала Вершину неба. Для Джейкобза теж, на це я готовий був закладатися.
І знову він був повністю вбраний.
— Сьогодні, Джеймі, фальшивої тривоги не буде. Грозові осередки вже на півночі штату Нью-Йорк, але просуваються на схід і набирають сили.
Знову задзижчало, і цього разу я прочитав дрібні літери: «ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ В ОКРУГАХ ЙОРК, КАМБЕРЛЕНД, АНДРОСКОҐІН, ОКСФОРД І КАСЛ ДО 2 ГОДИНИ ДНЯ 1 СЕРПНЯ. ІМОВІРНІСТЬ СИЛЬНИХ ГРОЗ 90 %. ТАКІ ГРОЗИ СУПРОВОДЖУЮТЬСЯ ЗЛИВАМИ, ШКВАЛЬНИМ ВІТРОМ, ГРАДОМ ЗАВБІЛЬШКИ З М’ЯЧІ ДЛЯ ГОЛЬФУ. БАЖАНО УТРИМАТИСЯ ВІД ПЕРЕБУВАННЯ НАДВОРІ».
«Та ти що, Шерлоку», — саркастично подумав я.
— Такі осередки не розвіюються і не змінюють свого курсу, — пояснив Чарлі. Він говорив з абсолютним спокоєм, що його дає або божевілля, або цілковита впевненість. — Це неможливо. Вона довго не протримається, та й я надто старий і немічний, щоб починати спочатку з кимось іншим. Піджени до вантажної платформи кухні гольф-мобіль і будь готовий їхати одразу ж, як я скажу.
— На Вершину неба, — уточнив я.
Джейкобз посміхнувся своєю кривобокою посмішкою.
— Іди. А мені треба стежити за цими грозами. В Олбені вони видають понад сотню ударів блискавки на годину. Хіба не дивовижа?
Таким словом я б це точно не назвав. Я не міг пригадати зі слів Чарлі, скільки вольтів в одній блискавці, знав тільки, що багато.
Що їх мільйони.
Дзвінок Чарлі пролунав майже одразу по п’ятій вечора. Я піднявся на його поверх, глибоко в душі сподіваючись побачити його розчарованим і сердитим. Утім, інша частка моєї душі відчувала таку саму непереборну допитливість, що й раніше. І саме цю частку сьогоднішній день мусив вдовольнити, бо на заході швидко темніло і я вже чув невиразний гуркіт грому, ще віддалений, проте щохвилини він ставав ближчим. До нас крокувало небесне військо.